Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

176
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 20
Перейти на сторінку:
пров­чав­ся над зем­лею, хо­ро­ший, яс­ний, літній день пробіг, як тінь, над нею; за­па­ло сон­це; ніч підня­ла своє тем­не кри­ло - і прик­ри­ла ним світ. Заб­ли­ща­ли зорі у небі, як очі у доб­рих діток; за­роїли­ся-за­во­ру­ши­ли­ся во­ни, мов живі; од­на з їх зірва­ла­ся - і ог­нен­ний слід пе­ре­пи­сав не­бо; за­горіло­ся за­ре­во за го­рою, де схо­див місяць; ось і він ви­ткнувсь - здо­ро­вий, чер­во­ний, кри­ва­вий. За­хо­ди­ли легкі тіні по­над зем­лею, мов душі по­мер­ших, або сонні при­чу­ди. Мир ути­хав після ден­ної праці: згор­та­ли­ся йо­го нат­ру­жені ру­ки - од­по­чи­ва­ли; німіли важкі болі у серці - за­ти­ха­ли; зак­ри­ва­ли­ся на­том­лені очі - за­си­на­ли. Сон, як доб­ра ма­ти, ча­ру­вав усе чарівни­чим спо­коєм, прик­ри­вав сти­ха тем­ним по­ло­гом. Все зас­ну­ло під йо­го доб­рим пог­ля­дом; зас­ну­ло, щоб на завт­ра про­ки­ну­ти­ся зно­ву, з яс­ним сон­цем просну­тися на но­ве зма­ган­ня з жит­тям, з но­ви­ми окріпли­ми си­лами, і зно­ву ого­ло­си­ти світ своїм гу­ком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і ко­жен день, зіллються у один гомін, у один го­лос, і по­не­суться над роз­бу­же­ною зем­лею. Не спа­ли тілько за­писні гу­ля­ки; не спа­ли калічені дівча­та; не спа­ли ма­тері, дог­ля­да­ючи не­ду­жих дітей; не спа­ли го­лодні й хо­лодні, кот­рим ден­ний за­робіток не приніс ні шмат­ка хліба-за­га­си­ти го­лод­ну зга­гу, ні ганчірки-прик­ри­ти го­ле тіло… Во­ни тілько дріма­ли - і страш­на бу­ла та дрімо­та! З ни­ми дріма­ла зем­ля, і ко­ли­ха­ли ту дрімо­ту співучі со­ло­вей­ки, а дог­ля­дав місяць своїм блідим пог­ля­дом…

І все се ба­чи­ли, ко­му хотіло­ся ба­чить; все се зна­ли - ко­му хотіло­ся зна­ти… Ніхто тілько сього не ба­чив і не знав з тих без­та­лан­них жильців тем­но­го неп­ривітно­го до­му, що сто­яв над го­рою й ди­вив­ся в про­вал­ля своїм пох­му­рим по­глядом… Не ба­чив сього нічо­го ніхто з тих, ко­го ли­ха до­ля за­ве­ла у ту гос­по­ду німо­ти, мо­ро­ку, душ­ної і ти­хої смерті. Яс­ний ра­нок розцвітав над тем­ною зем­лею, - для їх бу­ло все рівно: тем­но та си­ро; жар­кий день змінив свіжий ра­нок, а в їх сіро та вог­ко; вечір зог­нав день - німо та нуд­но; ніч на­ря­же­на вий­шла, - а в їх пох­му­рих келіях засвіти­ли­ся мутні очі неп­рог­ляд­них две­рей… І зда­ва­ло­ся - заг­ля­да­ли во­ни гли­бо­ко в ду­шу; нігде бу­ло схо­ва­ти­ся від їх мут­но­го пог­ля­ду, від їх хо­лод­но­го до­зо­ру. І му­чи­ли­ся без­сон­ни­ми німи­ми му­ка­ми страшні оті жильці! Кра­ще б за­ре­во поже­жі світну­ло на їх; кра­ще б во­но об­ня­ло їх в ог­нен­но­му ви­хрові світа, обер­ну­ло у попіл, ніж не­ве­лич­ка час­ти­на йо­го, що лу­ка­вий чо­ловік по­вер­нув на пот­ре­бу собі, заг­нав­ши в гніт лоєвої свічки, - тем­ни­ми му­ка­ми до­би­ва­ла кож­ну ду­шу! Му­ки бу­ли такі тихі і такі довгі, що мов і не ворушили­ся,­ і все, здається, там зас­ти­га­ло, хо­ло­ди­ло, кос­теніло. То був страш­ний сон з ви­дю­щи­ми очи­ма; жи­вий сон з сон­ною ду­шею… Під ним тліли і до­го­ря­ли живі душі.


Петро Фе­до­ро­вич не спав, як і вчо­ра. Пе­ред йо­го розкри­тими очи­ма но­си­ла­ся знай­ома жов­та пля­ма, а се­ред неї ме­ту­ши­ли­ся тіні прош­ло­го.


Знову пе­ред ним ха­та, тілько не та не­ве­лич­ка хат­ка у не­ве­лич­ко­му місті, де дог­ля­дав йо­го доб­рий ма­те­рин пог­ляд: - у ве­ли­ко­му місті, ве­ли­ка ха­та. Не вид­но ту­та то­го порядк­у, що в першій; не чут­но то­го теп­ла, що гріло йо­го там: - ши­ро­ка, ви­со­ка, з сіри­ми вог­ки­ми стіна­ми. Се­ред ха­ти - стіл; попід стіна­ми - кро­ваті. Ра­нок. За сто­лом си­дить Шестірний і тов­че якусь книж­ку, йо­го очі заст­ря­ли в їй, як гост­ра стріла; йо­го зу­би пе­ре­ми­на­ли якісь нев­нятні сло­ва; ли­це гра­ло крас­кою, од­ра­дою… Щось, вид­но, хо­ро­ше твер­див Шестірний! На одній кро­ваті ле­жить Жук, зад­рав­ши го­ло­ву вго­ру. Та­кий же пи­ка­тий, чор­ний, по що­ках йо­го смуг­ло­го ви­ду поп'яло­ся пух­ке во­лос­сяч­ко, під но­сом ви­сипався чор­ний пух. Він ле­жить і, здається, не відає де, бо гли­бо­ка дум­ка на йо­го чолі, якась бо­ля­ча утома на йо­го очах. Об чім він ду­має? про що га­дає? Він ду­має про рідну сто­ро­ну, про се­ло, де він зріс, про степ, де він ви­гу­лю­вав­ся. Кру­гом йо­го сум­но та нуд­но; чут­но шеп­тан­ня Шестірно­го, ти­хе, важ­ке шеп­тан­ня; так вітер во­се­ни ше­по­четься з по­жовк­лим лис­том і Не­да­ром у Жу­ка уто­ма на очах, не­да­ром сум­ний вид! І Жук, і Шестірний одяг­нені в сині кап­тан­ки, уквітчані біли­ми ґудзи­ка­ми з срібним по­зу­мен­том ко­ло не­ве­лич­ко­го сто­ячо­го коміра. На другій кро­ваті, як­раз за Жу­ко­вою, "за­гор­нув­шись у коц, ле­жить хлоп­чик. Лич­ко йо­го бліде, гост­ре, не­дуж­не; очі чорні, ви­разні. Пет­ро Фе­дорович зра­зу пізнав, хто то, і одвів очі до чет­вер­то­го хло­п'я, у сіро­му де­ми­ко­тон­но­му кап­танці, з діря­ви­ми локтями. Ли­це у йо­го дов­ге у жов­тих пля­мах; очі й зу­би впи­ли­ся у здо­ро­вен­ний шмат бул­ки, що дер­жав він в одній руці і рвав, на­че со­ба­ка, своїми гост­ри­ми та дов­ги­ми зу­ба­ми; пуч­ку дру­гої ру­ки він смач­но прис­мок­ту­вав, бо там ко­лись бу­ло са­ло, а те­пер во­на тільки лиси­ла ним.


- Коли ти, По­пен­ко, наїси­ся?- спи­тав йо­го Шестірний, зак­ри­ва­ючи книж­ку.


Попенко, за­пи­ха­ючись бул­кою на увесь рот, так що за обо­ма що­ка­ми йо­го на­че два ку­ла­ки стриміло, усміхнув­ся очи­ма. Потім ковт­нув, як го­ро­бець черв'яка, і мо­вив:


- Тоді, ко­ли ти сво­го Ціце­ро­на ви­тов­чеш.


- Я вже вив­чив.


- Ну, а я кінчаю, - ки­да­ючи ос­танній шма­ток у рот, од­казав По­пен­ко. Ковт­нув і той, змів кри­хот­ки з сто­лу; уки­нув у рот; ухо­пив кар­туз і од­ну книж­ку і мерщій - з ха­ти!


- Куди? в семінарію? - спи­тав Шестірний. По­пен­ко мот­нув го­ло­вою - і скрив­ся. Шестірний ус­тав, зло­жив книж­ки, підійшов до дзер­ка­ла, при­че­сав уже тро­хи не вде­ся­те свій ви­хор, по­ба­чив пір'їнку на кап­танці, ски­нув йо­го, обмів, зно­ву надів, зас­теб­нув­ся і підійшов до тарілки з хлібом та са­лом. На їй ле­жа­ло два шма­точ­ки то­го й дру­го­го.


- Бач, прок­ля­тий бур­сак! - скрик­нув.


- А що? - спи­тав Жук.


- Уклав за двох, та мерщій і навтьоки! Ко­му ж.те­пер не­дос­та­не? Се моя часть, - бе­ру­чи шма­ток бул­ки і са­ла, ка­зав Шестірний, - а ви уд­вох, як знаєте діліться. Во­но, як Теле­пень не йде у гімназію, то йо­му б і не тре­ба, - до­дав, ла­маючи­, не­ве­лич­ки­ми шма­точ­ка­ми бул­ку.


- То що, що не йде? Він же не­ду­жий! - ус­та­ючи, мо­вив Жук.


- То він тілько ви­дає се­бе не­ду­жим. Йо­му вже дав­но мож­на б хо­ди­ти.


Телепень болізно по­вер­нув­ся, скри­вивсь. У йо­го чор­них очах за­горівся гнів; бліді за­палі що­ки за­па­ла­ли крас­кою. Він пор­вав­ся ус­та­ти; підвівся - і впав.


- Коли б ти, бісо­ва Шестірня, хоч раз за­не­ду­жа­ла, то мо­же б по­ня­ла віри! - скрик­нув Жук.


- Ет, ка­жи! - і Шестірний мот­нув го­ло­вою, уки­да­ючи не­ве­личкі шма­точ­ки хліба у рот. Жук приз­ро гля­нув на

1 ... 5 6 7 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"