Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

йо­го.

- Отже ти й не їси, а тільки ба­луєш… Узяв би чет­вер­ту часть одділив, та я чет­вер­ту, от і бу­ло б Те­леп­неві!

- Якже! Чорт не ви­дав! Та прож­ра бу­де за двох клас­ти, а я по­ви­нен го­лод­ний сидіти.

- Ну, стій же ти, шо­лу­ди­вий бур­са­че! - тря­су­чи ку­ла­ком, про­мо­вив Жук. - Не по­па­дай­ся мені за увесь день на очі, а то я полічу твої по­гані реб­ра!- Очі в Жу­ка горіли гнівом.

- Та чо­го ж ви зма­гаєтесь? Я не хо­чу їсти. Беріть усе, - сто­гнучи, мо­вив і Пет­русь.

- От бач, він і сам не хо­че. Не­ду­жий і їсти, - зло ска­ля­чи зу­би, ка­зав Шестірний.- Чо­го ж ти і пох­ва­ляєшся на По­пен­ка?

- Кажу - хай не по­па­дається! - грізно крик­нув Жук.

Почувся дзво­нок. Шестірний, як опе­че­ний, схо­пив­ся, ки­нув хліб і са­ло; мерщій за книж­ки й чим­дуж побіг.

- Чортів ли­зун! - про­мо­вив услід Жук; доїв своєї часті; узяв кар­туз, наг­нув­ся над Пет­ром, що, уст­ро­мив­ши го­ло­ву в по­душ­ку, пла­кав.

- Ти спиш, Пет­ре?

Петрусь по­вер­нув до йо­го своє мок­ре ли­це.

- Не плач. От слу­хай дур­ня, що на­ка­же! Оду­жуй, брат, скоріше; гу­лять піде­мо до річки, а то і я вже за­ну­див­ся, си­дячи в хаті. Про­щай.

І по­ва­гом по­тяг собі. Зос­тав­ся Пет­русь сам, з своїм ура­женим сер­цем, з своїм бо­лем, з своїм го­рем. Гірко йо­му на душі, важ­ким ка­ме­нем да­ви­ли сло­ва Шестірно­го, та ніко­му й роз­ва­жи­ти, ніко­му од­вес­ти дум­ки від гли­бо­кої об­ра­зи. Пет­русь при­пав до по­душ­ки - і не сло­ва­ми, а сльоза­ми ви­ливав їй своє ли­хо; мо­лив­ся, щоб скоріше йо­му оду­жа­ти, звес­ти­ся, піти у гімназію. Ніхто то­го не чув, не знав, не ба­чив. Ба­чи­ли тілько сірі стіни - та мов­ча­ли; ба­чи­ла і чу­ла ря­бенька по­ду­шеч­ка - та й та ще більше рябіла від йо­го крев­них сліз.

Увійшла низька кир­па­та мо­ло­ди­ця - служ­ка; по­ну­ро гля­ну­ла на йо­го, на рай­но; поп­ри­би­ра­ла, по­виміта­ла і пішла, не ска­зав­ши ні од­но­го сло­ва, буцім во­на бу­ла глу­ха, як та по­душ­ка, німа, як та стіна. Зно­ву зос­тав­ся Пет­русь сам; зно­ву сльози, мо­лит­ви, і… аж по­ки не збо­ров йо­го сон, не зак­рив очей, не за­ко­ли­хав яки­мись од­рад­ни­ми при­чу­да­ми. йо­му прис­ни­ла­ся ма­ти, своя ха­та - чис­та, яс­на… Гли­бокі ви­раз­ки у серці пе­рес­та­ли ни­ти-боліти.

Несподіваний грюк і гук збу­див йо­го. Він підвів го­ло­ву. На две­рях сто­яв По­пен­ко і зма­гав­ся з ха­зяй­кою, щоб да­ва­ла їсти.

- Ти вже прий­шов з семінарії? - спи­тав Пет­русь.

- Який чорт прий­шов! Вир­вав­ся… їсти так за­хотіло­ся - аж шку­ра бо­лить, - ка­зав він, рву­чи не­доїде­ний Шестірним шма­ток бул­ки і смок­чу­чи са­ло.

Ось і він побіг. Зно­ву оди­нокі дум­ки; зно­ву сон… Ґвалт спер­шу над­ворі, потім ко­ло ха­ти, а далі в самій хаті ска­зав йо­му, що поп­ри­хо­ди­ло то­ва­рист­во. По­пен­ко убіг пер­ший; за ним, поск­ри­пу­ючи чобітьми, уп­лив Шестірний; далі уліз, на­че вед­ме­да, Жук… Шестірний по­чав бе­реж­но роздя­гатися, обт­ру­шу­ва­ти пил, зди­ма­ти пух з одежі. По­пен­кові очі за­хо­ди­ли по хаті, по столі, - він шу­кав чо­го-не­будь з їжі. Жук уліз, шпур­нув книж­ки на кро­вать і, ки­нув­шись на По­пен­ка, ухо­пив йо­го за в'язи.

- Ти на­що з'їв моє снідан­ня, шо­лу­ди­вий бур­са­че? - гук­нув Жук, при­да­вив­ши По­пен­ка так, що у то­го аж у очах по­темніло.

Попенко по­чав вип­рав­ля­тись; кляв­ся-бо­жив­ся, що він і не ба­чив, він і не знає, що три часті тілько й бу­ло положе­но­.

- Хай ме­не грім поб’є і хай ме­не свя­та блис­кав­ка за­па­лить! хай я вдав­лю­ся, хай я про­ва­лю­ся! хай ме­не си­ра зем­ля прог­ли­не, ко­ли я їв чи­юсь часть, ок­ре­ме своєї!- кляв­ся По­пен­ко.

- Побачимо, - ска­зав Жук і пус­тив По­пен­ка. Попен­ко, ви­рвавшись, як заєць, дре­ме­нув до по­ро­га, по­чав кри­ви­тись, драж­ни­тись:

По до­розі жук, жук, По до­розі чор­ний!

- Ну-ну, ось уне­суть обід. Доз­на­юся я, що ти з'їв.

- Що ж ти мені зро­биш? Ну - з'їв! їй-бо­гу - з'їв! Хай ме­не хрест поб'є - з'їв! хай ме­не свя­та блис­кав­ка за­па­лить, ко­ли не з'їв! Ну, так що? Що ти мені зро­биш?

- Тоді по­ба­чи­мо.

Попенко так кив­нув на Жу­ка, буцім йо­му і за ву­хом не свербіла йо­го пох­вальба. От­же тілько Жук глянув на йо­го, По­пен­ко, на­че дим, щез за две­ри­ма.

- І охо­та тобі з тим бур­са­ком во­ло­во­ди­тись? - ска­зав йо­му, скри­вив­шись, на­че після чо­го кис­ло­го, Шестірний.

- Не твоє діло. Зась!

Шестірний приз­ро гля­нув на Жу­ка і, по­су­нув­ши ру­ки в ки­шені, за­хо­див по хаті. Нас­та­ла ти­ша. Знай­ома уже моло­диця-служка увійшла, розс­та­ви­ла стіл се­ред ха­ти; нак­ри­ла, нас­та­но­ви­ла тарілок і зно­ву вий­шла. Не­за­ба­ром па­хощі стра­ви роз­нес­ли­ся по хаті. Шестірний і Жук сіли.

- Тобі по­дать, Пет­ре? - спи­тав Жук.

- Ні, я сам ус­та­ну, - од­ка­зав Те­ле­пень, зво­дя­чись.

- До обіду - то і вста­ну, а в гімназію так і не­ду­жий, - про­мо­вив Шестірний.

- А тобі яке діло?- грізно спи­тав­ся Жук.

- Того, що сьогодні пи­та­ли: чо­го так дов­го боліє?

- Знаємо ми, як пи­та­ли. По вашій ми­лості сьогодні тре­ба жда­ти над­зи­ра­те­ля. Знаємо! - бу­бонів Жук.

- Чого ж по моїй ми­лості?

- Того, що ви ла­щи­тесь, як та со­бач­ка. І вже поспіши­ли ска­за­ти, ко­му що тре­ба.

Шестірний пе­ремінив­ся в лиці - поблід, зад­ри­жав і, од­вер­нув­шись від Жу­ка, по­чав ти­хо сьорба­ти борщ. Пет­русь ус­тав і сів за стіл. По­пен­ко лу­ка­во ви­зи­рав з-за две­рей.

- Тимофію-брате! прос­ти ме­не, - за­мо­ливсь він до Жу­ка:- я більше не бу­ду. Їй-бо­гу, не бу­ду!.. Не бу­деш би­ти­ся?

І, се ка­жу­чи, по­чав крас­тись до сто­лу. Жук тілько грізно блим­нув очи­ма, ко­ли По­пен­ко опи­нивсь за сто­лом.

Усі їли мовч­ки. Шестірний цідив юшеч­ку, од­гор­тав буряч­ки, ци­бу­лю, кріп. Жук їв, як ро­бо­чий чо­ловік, не розби­раючи ­що. По­пен­ко, як го­ро­бець, ков­тав-гли­тав, і запиха­вся, розг­ля­да­ючи на всі бо­ки, на­че злодій. Ти­хо, одні ло­жки, мов ко­си, знай хо­дять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряж­чать ви­дел­ки, сту­ка­ють ножі… Ось і обід скінчив­ся.

Після обіду Шестірний тро­хи по­хо­див по хаті і взяв­ся за книж­ку. Жук ви­вер­нув­ся на пос­телі і ко­пир­сав у зу­бах. Ліг і Пет­русь. По­пен­ко блу­див по хаті очи­ма…

- Чорт батька зна що у нас, не ха­зяй­ка! - за­мо­вив він, пе­ре­ри­ва­ючи сум­ну ти­шу.- У дру­гих на за­кус­ку яго­ди або що со­ло­деньке-ла­сеньке, а в нас ніко­ли йо­го і в вічі не поба­чиш…

- Де ж се у дру­гих?- спи­тав Жук.

- Та он, наші хва­ляться.

- То во­ни, ма­буть, по­нак­ра­да­ють у чу­жих сад­ках, та й хва­ляться!- не­лас­ка­ве од­ка­зав Жук.

- А ме­не сьогодні один підмов­ляв ягід їсти, - ве­се­ло за­мо­вив По­пен­ко.

- Ну, то й чо­го си­диш?

- Ще ра­но.

- А ко­ли ж, уночі?

- Еге…

- Красти?

- Чого крас­ти? Бог на вся­ко­го до­лю ро­дить. Та,