Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

но­ги, мок­рi, хо­лод­нi, за­ду­бi­лi, зом­лi­ле тi­ло за­ба­жа­ло ру­хiв, дiй­снiсть роз­вi­яла ча­ри, роз­бу­ди­ла мо­зок.

- А що - вовк доб­ре зас­киг­лив? - шеп­нув дi­док на ву­хо Iва­но­вi i зас­мi­яв­ся.

- А щоб же вас вед­мiдь заг­риз… бо­ро­ни бо­же! - зди­ву­вав­ся той.- А я ж не ка­зав, а я ж не мо­вив…

I в йо­го ше­по­тi чу­ло­ся та­ке зди­ву­ван­ня пе­ред хит­ро­ща­ми дi­да й та­ка наївна вi­ра в те, що вiн зра­зу од­га­дав тi хит­ро­щi, що Ос­тап i Со­ло­мiя ми­мо­хiть ос­мiх­ну­ли­ся.

Потиху й обе­реж­но усi по­су­ну­лись до бе­ре­га. З не­терп­ляч­кою вдив­ля­ли­ся во­ни у тем­ря­ву, та нi­чо­го не ба­чи­ли й не чу­ли. Рiч­ка спа­ла. На за­хо­дi тро­хи ви­яс­ни­лось, i на мут­но­му не­бi ви­рi­за­ли­ся кон­ту­ри чор­них, мов важ­кi хма­ри, гiр. За рiч­кою шу­мi­ли плав­нi.

Незважаючи на дi­до­ву обi­цян­ку, пе­ре­вiз не при­бу­вав. Лю­ди не­тер­пе­ли­ви­лись. Дi­ти змерз­ли, пи­ща­ли, i труд­но бу­ло зас­по­коїти їх. Мiс­це бу­ло не­без­печ­не - тут раз у раз веш­та­лась кор­дон­на сто­ро­жа i кож­ної хви­ли­ни мог­ла зас­ко­чи­ти. Се дра­ту­ва­ло. На­рi­кан­ня си­па­лись на дi­да Ов­сiя, усiх бра­ла хiть ско­рiш по­ки­ну­ти не­без­печ­ний бе­рег та знов за­би­ти­ся в яку но­ру. Там бо­дай мож­на розк­лас­ти во­гонь й зiг­рi­ти­ся. Шхто й не ди­вивсь на рiч­ку.

Коли се - на са­мо­му бе­ре­зi щось плюс­ну­ло. Два чов­ни м'я­ко шурх­ну­ли по при­бе­реж­но­му пiс­ку, i ти­хий го­лос пос­пи­тав:

- Ви усi тут?

На бе­ре­зi зро­бив­ся за­ко­лот. Всi тов­пи­лись ко­ло чов­нiв, ко­ж­дий хо­тiв ско­рiш зай­ня­ти мiс­це, при­мос­ти­ти свої клун­ки. Дi­до­вi Ов­сiєвi не­лег­ко да­ва­ло­ся зро­би­ти лад i спо­кiй. Ко­ти­го­ро­шок од­ним iз пер­ших ско­чив у чо­вен i зав­зя­то на­ма­гав­ся втяг­ти за со­бою який­сь Со­ло­мiїн клу­нок.

- Соломiє… Ос­та­пе… сю­ди… до ме­не! - кли­кав вiн по­шеп­ки, i со­пiв, i крек­тав, i кру­тив го­ло­вою, вов­ту­зя­чись iз не­по­кiр­ли­вим клун­ком.

Раптом зов­сiм зблизька форк­ну­ла ко­ня­ка. Усi ото­ро­пi­ли.

- Сiдай швид­ше,- сик­нув пе­ре­вож­чик. Та бу­ло пiз­но.

- Хто там? - гук­нув iз тем­ря­ви сер­ди­тий го­лос. У ту ж хви­ли­ну кiнська го­ло­ва натк­ну­лась на куп­ку лю­дей, а над нею звiв­ся ко­зак, не­мов шу­кав чо­гось на зем­лi.

- Еге-е! - про­тяг вiн на­че до се­бе, ски­нув iз пле­ча руш­ни­цю i бах­нув над го­ло­ва­ми при­нишк­лих втi­ка­чiв.

Люди опам'ята­ли­ся. Ад­же вiн один, а їх ба­га­то. Смi­ли­вi­шi ки­ну­лись на ко­за­ка, та го­лi­руч не­лег­ко бу­ло йо­го взя­ти.

Тим ча­сом стрiл, пев­не, по­чу­ли, бо з тем­ря­ви нес­лась уже на втi­ка­чiв кiнська ту­пот­ня­ва, брязк зброї i гру­бi людськi го­ло­си.

- Лови їх! В'яжи! - гу­ка­ли ко­за­ки, впа­да­ючи на тих, що не встиг­ли сiс­ти у чо­вен. Во­ни зiс­ка­ку­ва­ли з ко­ней i ки­да­лись на втi­ка­чiв. Усе змi­ша­ло­ся.

Якийсь здо­ро­вен­ний мос­каль ухо­пив Со­ло­мiю впо­пе­рек i по­во­лiк, але Ос­тап на­сiв на нього зза­ду i виз­во­лив Со­ло­мiю.

- Матiнко! Ря­туй­те! - ве­ре­щав про­ни­зу­ва­тий жi­но­чий го­лос, пок­ри­ва­ючи шум бо­ротьби.

А чов­ни тим ча­сом тi­ка­ли. Во­да ки­пi­ла пiд вес­ла­ми, чов­ни трем­тi­ли й ска­ка­ли на во­дi, як жи­вi.

- Стiй! - нес­лось iз бе­ре­га,- бу­де­мо стрi­ля­ти! - Грим­ну­ло кi­лька стрi­лiв i ско­лих­ну­ло по­вiт­ря.

Кулi свис­та­ли над го­ло­ва­ми втi­ка­чiв, але Iва­но­вi бу­ло не до куль: вiн усе ще ма­хав ру­ка­ми i бла­га­ючим, роз­пуч­ли­вим го­ло­сом кли­кав:

- Остапе!.. Со­ло­мiє!.. А якi ж бо ви… сi­дай­те швид­ше… сю­ди, до ме­не…- i не по­мi­чав, що вiд бе­ре­га од­дi­ля­ла йо­го ши­ро­ка сму­га во­ди, а га­лас на бе­ре­зi пок­ри­вав йо­го сла­бий, писк­ли­вий го­лос…

***

Що да­лi бу­ло - нi Ос­тап, нi Со­ло­мiя не мог­ли доб­ре при­га­да­ти. Во­ни лиш пам'ята­ли, що бiг­ли на од­чай, че­рез ко­ми­шi, че­рез во­ду, в безп­рос­вiт­нiй тем­ря­вi, з по­чут­тям звi­ри­ни, за якою же­нуть со­ба­ки. Кiлька ра­зiв Ос­тап вска­ку­вав у во­ду ма­ло не по по­яс, час­то Со­ло­мiя з роз­го­ну на­ти­ка­лась на кущ вер­бо­ло­зу, але ко­жен раз во­ни да­ва­ли со­бi ра­ду i знов мча­ли впе­ред, до­бу­ва­ючи ос­тан­нi си­ли. Вреш­тi щось пе­ре­пи­ни­ло їм до­ро­гу, i во­ни по­па­да­ли. Ся при­го­да бу­ла їм на­вiть на ру­ку. Ле­жа­чи на чо­мусь твер­до­му й хо­лод­но­му, во­ни мог­ли тро­пи од­сап­ну­ти. Но­ги в них трем­тi­ли, гру­ди важ­ко ди­ха­ли. Во­ни ле­жа­ли i слу­ха­ли. Нав­ко­ло бу­ло ти­хо, од бе­ре­ра не до­лi­тав сю­ди жа­ден згук - оче­ви­дяч­ки, там уже все скiн­чи­ло­ся. Сi­яв дрiб­ненький до­щик, тем­ря­ва знов ста­ла гус­тi­шою. Не по­чу­ва­ючи за со­бою по­го­нi, Ос­тап i Со­ло­мiя по­ма­лу опам'ята­ли­ся. Ос­тап обе­реж­но об­ма­цав те, на чо­му ле­жав: то горб, по­рос­лий тра­вою. "Ага! - по­ду­мав вiн.- Ми, вид­но, натк­ну­ли­ся на ви­со­кий бе­рег". Во­ни спо­чи­ли тро­хи, ос­мi­ле­нi ти­шею, зве­ли­ся i обе­реж­но поб­ре­ли вздовж гiр, в на­дiї нат­ра­пи­ти на яру­гу, де мож­на б бу­ло за­хис­ти­ти­ся вiд до­щу й хо­ло­ду. I справ­дi - не­за­ба­ром по­чу­ли пiд но­га­ми роз­ми­ту гли­ну i увiй­шли у чор­ну па­щу про­вал­ля.

Тут во­ни на­ма­ца­ли су­хе, за­тиш­не мiс­це i тiльки то­дi по­чу­ли, що стра­шен­но втом­ле­нi й зог­рi­тi ша­ле­ним бi­гом. Уто­ма бу­ла та­ка сильна, що бра­ла верх над усiм: во­ни - про­с­то впа­ли. Без роз­мов, без ду­мок во­ни пос­ну­ли твер­дим, здо­ро­вим сном.

Прокинулись во­ни не­ра­но: сон­це, ма­буть, бу­ло ви­со­ко, бо жов­тий про­мiнь йо­го повз по стi­нi ур­ви­ща. Вго­рi си­нi­ла сму­жеч­ка по­гiд­но­го не­ба.

Першою дум­кою в Ос­та­па бу­ло до­вi­да­тись, де во­ни. Вiн по­давсь на роз­вiд­ки i ско­ро вер­нув­ся, щоб зас­по­коїти Со­ло­мiю: скрiзь ти­хо, спо­кiй­но, дни­на теп­ла й яс­на. По­ча­ли ра­ди­тись.

Обоє зга­да­ли, що один мi­рош­ник iз-над Пру­ту, од­но­окий Яким, та­кий за­бiг­лий, як i во­ни, тiльки з По­дiл­ля, хва­лив­ся, що знає спо­сiб пе­реп­ра­ви­ти їх у Ту­реч­чи­ну, i во­ни, пев­не б, звер­ну­ли­ся до нього, ко­ли б Ко­ти­го­ро­шок та дiд Ов­сiй не пiд­би­ли їх тi­ка­ти ра­зом iз ни­ми че­рез Ду­най.

Тепер нi­чо­го iн­шо­го не ли­ша­ло­ся, як звер­ну­ти­ся до то­го мi­рош­ни­ка, бо пе­ре­хо­ву­ва­ти­ся да­лi на сьому бо­цi бу­ло не­бе­з­печ­но: їх мог­ли спiй­ма­ти, одiс­ла­ти до па­на або зап­ро­то­ри­ти в тюр­му.

Вони лед­ве ви­лiз­ли з гли­бо­ко­го про­вал­ля i опи­ни­ли­ся на спа­ле­нiй сон­цем сi­рiй по­ло­ни­нi. Ни­зи­на, що прий­ма­ла вно­чi фан­тас­тич­нi, не­пев­нi фор­ми, ви­да­ва­лась удень ду­же гар­ною. Ши­ро­кий i ти­хий Ду­най бли­щав про­ти сон­ця, мов кри­ця, а з-за при­бе­реж­них, зе­ле­них iще верб здiй­ма­лись у не­бо бла­кит­нi шпи­лi да­ле­ких гiр.

Розглянувшись уваж­но, Ос­тап змiр­ку­вав, що звiд­си до Ки­ш­ни­цi, де сто­яв вiт­ряк Яки­ма, бу­де верс­тов iз трид­цять. Ко­ли пос­пi­ши­ти­ся, то до ве­чо­ра мож­на б iще пос­тиг­ну­ти ту­ди.

I во­ни, по­чис­тив­ши тро­хи свою мол­да­ванську, за­бо­ло­че­ну вчо­ра оде­жу, не га­ючись, по­да­лись у до­ро­гу. Во­ни йшли то шля­хом, то стеж­ка­ми навп­рос­тець, на­ма­га­ючись не зве­р­та­ти на се­бе ува­ги.

- Десь те­пер наш Ко­ти­го­ро­шок iз тур­ком бе­сi­дує,- обiз­ва­лась Со­ло­мiя.

- Як не го­дує ра­кiв ду­най­ських,- ки­нув Ос­тап. I їм уяви­ли­ся нiч­нi при­го­ди.

Вони обiг­ну­ли з пра­во­го бо­ку Ре­нi i по­да­лись по­над Пру­том. З до­ро­ги вид­но бу­ло, як вив­ся у ни­зи­нi кри­вулька­ми гли­бо­кий та ка­ла­мут­ний Прут,