Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

а за ним, скiльки око ся­га­ло, ру­дi­ли стиг­лим ко­ми­шем плав­нi i хви­лю­ва­лись, як ни­ва. Край не­ба щось ку­ри­ло­ся, дим низько слав­ся над оче­ре­та­ми. Iн­ко­ли над бе­ре­гом Пру­ту прос­ка­ку­вав верш­ник i зни­кав за кру­тим по­во­ро­том рiч­ки.

За Пру­том бу­ла Ту­реч­чи­на.

Вже бу­ла нiч, ко­ли во­ни пiд­хо­ди­ли до киш­ницьких вiт­ря­кiв, що лi­ни­во по­ма­ху­ва­ли кри­ла­ми. На ра­дiсть їм, у Яки­мо­во­му вiт­ря­ку свi­ти­лось. Во­ни од­хи­ли­ли две­рi i увiй­шли. Там нi­ко­го не бу­ло - i Ос­тап iз Со­ло­мiєю при­сi­ли на мiш­ках. У мли­нi сто­яв теп­лий, приємно со­лод­ку­ва­тий за­пах свi­жої ку­ку­руд­зя­ної му­ки. Бо­рош­ня­ний пил ви­сiв у по­вiт­рi, а стi­ни, бан­ти i пос­тав бу­ли об­си­па­нi ним, як снi­гом. Бi­ле па­ву­тин­ня фес­то­на­ми ви­сi­ло вго­рi, гой­да­лось од най­мен­шо­го ру­ху по­вiт­ря i ки­да­ло ди­во­виж­нi тi­нi при жов­то­му свiт­лi оди­но­кої лiх­тар­нi. Жор­на м'яко ша­мо­тi­ли по зер­нi; кiш тря­с­ся, як у про­пас­ни­цi; вго­рi щось жа­лiб­но скри­пi­ло. За стi­на­ми вiт­ря­ка, в се­лi, ва­лу­ва­ли со­ба­ки…

Незабаром з'явив­ся за­бо­рош­не­ний мельник. При­ди­вив­шись своїм од­ним оком, вiн впiз­нав Ос­та­па.

Остап за­раз-та­ки роз­ка­зав йо­му, по що прий­шов.

- Добре…- ко­рот­ко од­мо­вив Яким,- тро­хи упо­ра­юсь, i пi­де­мо.

Остап i Со­ло­мiя бу­ли стом­ле­нi до­ро­гою, од­нак змов­ча­ли про те.

Вони тро­хи спо­чи­ли й пе­ре­ку­си­ли, по­ки мельник за­си­пав зер­но та пе­ре­но­сив мiш­ки.

Так ко­ло пiв­но­чi Яким їх пок­ли­кав:

- Ходiм.

Вони вий­шли.

Над се­лом сто­яв зви­чай­ний в осiн­ню по­ру ту­ман. Вiн йшов, оче­ви­дяч­ки, з рiч­ки, з плав­нiв, бо чим ниж­че во­ни спу­с­ка­ли­ся, тим ту­ман ста­вав гус­тi­шим. Се­ло виг­ля­да­ло, як iз-пiд во­ди, блi­де свiт­ло лиш де-не-де бли­ма­ло крiзь млу. Ди­ха­лось важ­ко. Всi троє мовч­ки спус­ка­лись униз, а да­лi звер­ну­ли убiк од се­ла i йшли так верст­ви зо двi, то спус­ка­ючись, то дря­па­ючись по гор­бах. Вреш­тi мельник ка­зав їм зу­пи­ни­ти­ся, а сам пi­шов на­пе­ред. Ос­тап iз Со­ло­мiєю вдив­ля­лись у тем­ря­ву i нi­чо­го не ба­чи­ли; мельни­ко­ва пос­тать рап­том зник­ла з-пе­ред очей, мов роз­пус­ти­лась у млi. За кiлька хви­лин вiн вер­нув i по­вiв їх за со­бою униз, по кру­то­му й слизько­му схи­лу. Ко­ли во­ни обе­реж­но спус­ка­ли­ся з го­ри, не­да­ле­ко вiд них блим­ну­ло два вог­ни­ки i в ту ж мить зник­ли.

- То лис,- по­яс­нив мельник.

Врештi во­ни зу­пи­ни­лись. Мельник вик­ре­сав вог­ню i ос­вi­тив вузьку, як ли­ся­ча но­ра, пе­че­ру.

Тут, вид­но, не­дав­но бу­ли лю­ди, бо ле­жа­ла ку­па су­хо­го ли­с­ту та кiлька гру­бих вер­бо­вих по­лiн.

Мельникiв план був ду­же прос­тий: зв'яза­ти не­ве­лич­кий плiт, аби мiг здер­жа­ти двох лю­дей, - i в тем­ну нiч, хо­ва­ю­чись од ко­за­кiв, пе­реп­лис­ти у плав­нi. А там уже без­печ­но. Ко­ли б не ста­ло при­хо­ва­но­го тут ма­те­рi­алу, мож­на роз­до­бу­ти на бе­ре­зi рiч­ки. Аби обе­реж­но.

I од­но­окий Яким по­дав Ос­та­по­вi жмут мо­ту­за та па­ля­ни­цю, поп­ро­щавсь i зник у млi.

Соломiї ду­же спо­до­бав­ся мельни­кiв план. Во­на ма­ла охо­ту за­раз-та­ки в'яза­ти плiт.

При свiт­лi вос­ко­вої свiч­ки, що во­ни роз­до­бу­ли в мли­нi, во­ни взя­ли­ся до ро­бо­ти і так за­хо­пи­ли­ся, що за­бу­ли про вто­му та сон. Та ма­те­рi­алу бу­ло не до­во­лi для пло­та, i тре­ба бу­ло одк­лас­ти ро­бо­ту.

Другої дни­ни Ос­тап пус­тивсь на роз­вiд­ки. По­ка­за­ло­ся, що їхнiй схо­вок був у ма­кiт­рi, але до­во­лi бу­ло злiз­ти на го­ру, як са­ме тут, ма­ло не пiд но­га­ми, нiс бист­рi во­ди Прут, вги­на­ючись у бе­рег ко­лi­ном i хо­ва­ючи обид­ва кiн­цi за ви­со­ки­ми бе­ре­го­ви­ми вис­ту­па­ми. Мiс­це справ­дi бу­ло ви­гiд­не для пе­реп­ра­ви, бо до­во­лi бу­ло кор­дон­но­му ко­за­ко­вi заг­ну­ти за вис­туп - i ко­лi­но рiч­ки зни­ка­ло йо­му з очей.

На бе­ре­зi ва­ля­лись га­луз­ки, улам­ки до­щок i на­вiть цi­лi вер­би з ко­рiн­ням, ви­ки­ну­тi на бе­рег по­вiн­ню. Над плав­ня­ми чор­ни­ми пас­ма­ми повз дим.

Тiльки вно­чi Ос­тап iз Со­ло­мiєю зва­жи­лись по­да­ти­ся на бе­рег. Ви­ла­зя­чи з ма­кiт­ри на го­ру, во­ни по­ба­чи­ли чер­во­не край­не­бо, на­че схо­див мi­сяць.

- Що за ма­ра,- обiз­вав­ся Ос­тап,- ад­же те­пер не мi­сяч­нi но­чi.

Та Со­ло­мiя, що встиг­ла вже злiз­ти, рап­том од­хи­ли­лась i ма­ло не скрик­ну­ла:

- А ди­вись!.. ди­вись!..

Остап гля­нув i ос­тов­пiв.

Перед ним, на край­не­бi, сто­яли ви­со­кi вог­ня­нi го­ри. Та нi, во­ни не сто­яли. Во­ни ру­ша­лись, як жи­вi, хи­та­лись, тре­м­тi­ли, осi­да­ли в од­но­му мiс­цi i ви­рос­та­ли в дру­го­му. Во­ни ти­хо жев­рi­ли, як ку­па iск­рис­то­го зо­ло­та, або ви­бу­ха­ли чер­во­ним сно­пом по­лум'я. Вiд­так зне­си­лю­ва­лись, в'яли i гну­лись од вiт­ру, i зно­ву рос­ли, знов па­ла­ли. Ко­ли од­на з них па­да­ла, дру­га пiд­хоп­лю­ва­ла її, здiй­ма­лась до­го­ри i бист­ро ла­ма­ла лi­нiю блис­ку­чих ви­зуб­нiв. Од них зай­ма­лась на не­бi хма­ра i па­ла­ла вку­пi з да­ле­ким не­бом.

То го­рi­ли плав­нi.

З жа­хом вдив­ля­лись Ос­тап iз Со­ло­мiєю у сю кар­ти­ну.

- Нi, не до нас йде, а вбiк, за вiт­ром,- iз лег­ким сер­цем зi­тх­ну­ла вреш­тi Со­ло­мiя.

Здавалося, роз­бур­ха­не мо­ре вог­ню ки­пi­ло, рев­ло, бриз­ка­ло вог­ня­ною пi­ною, раз чер­во­ною, як грань, раз бi­лою, як свiт­ло блис­кав­ки, i йшло сер­ди­ти­ми хви­ля­ми на чор­нi бе­з­бо­рон­нi плав­нi, що при­чаїлись i трем­тi­ли у вiч­нiй пi­тьмi.

Однак нi­ко­ли бу­ло лю­бу­ва­ти­ся. Ог­ля­да­ючись i прис­лу­ха­ючись, во­ни зiй­шли на бе­рег. Не бу­ло нi­ко­го. Од да­ле­ко­го свiт­ла вни­зу зда­ва­лось iще тем­нi­ше. З плав­нiв ус­та­вав ту­ман.

Вони знай­шли, що їм бу­ло пот­рiб­не, i з ве­ли­кою обе­реж­нiс­тю, пам'ята­ючи, що кож­ну хви­ли­ну мо­же витк­ну­тись iз-за вис­ту­пу ко­зак, по­тяг­ли на го­ру обе­рем­ки вер­бо­во­го гiл­ля.

З опiв­но­чi плiт ле­жав го­то­вий, аж про­сивсь на во­ду.

Вiн був важ­кий, кост­ру­ба­тий, i йо­го тре­ба бу­ло нес­ти так, щоб не ос­лаб мо­туз.

Остап i Со­ло­мiя крек­та­ли, зу­пи­ня­лись, спо­чи­ва­ли, об­ли­ва­лись по­том i знов тяг­ли йо­го на го­ру.

Навколо - нi ду­шеч­ки. Нi, їм та­ки вез­ло ни­нi! Ту­ман сто­яв гус­тий, мов ки­сiль; до свi­та бу­ло да­ле­ко, а кор­дон­на сто­ро­жа або пос­ну­ла, або ви­ги­ну­ла.

- Заким сон­це зiй­де - го-го! де ми бу­де­мо…- ра­дiс­но шеп­тав Ос­тап.

- Тодi ка­жи гоп, як пе­рес­ко­чиш…

На бе­ре­зi бу­ло теж ти­хо i без­люд­но. Ка­ла­мут­ний Прут ди­хав вог­ким хо­ло­дом. Сi­рi, лед­ве по­мiт­нi в ту­ма­нi плав­нi неп­ри­вiт­но шу­мi­ли.

Остап iз Со­ло­мiєю по­ти­ху спус­ти­ли плiт на рiч­ку. Вiн хлюп­нув i гли­бо­ко осiв у во­ду. Ко­ли Со­ло­мiя при­мос­ти­ла­ся на пло­тi, Ос­тап одiпх­нув од бе­ре­га i то­дi ско­чив. Плiт за­хи­тав­ся i про­пус­тив во­ду. Пруд­ка те­чiя крут­ну­ла ним i по­нес­ла вниз. Ос­тап опи­равсь бист­ри­нi з усiєї си­ли, але йо­го кiл ма­ло що по­ма­гав: плiт нес­ло се­ре­ди­ною рiч­ки. Який­сь час пли­ли во­ни в ту­ма­нi, по­мiж бе­ре­га­ми, одiр­ва­нi од зем­лi й без­по­мiч­нi. На пре­ве­ли­ку си­лу вда­ло­ся вреш­тi ви­би­ти­ся зi стриж­ня та наб­ли­зи­тись до бе­ре­га. Але й тут во­да зно­си­ла плiт, i не­лег­ко бу­ло прис­та­ти до бе­ре­га. Ос­та­по­вi по­щас­ти­ло, од­нак, за­че­пи­тись якось за при­бе­реж­ну вер­бу. Со­ло­мiя вхо­пи­ла за гiл­ляч­ки, Ос­тап при­дер­жав плiт - i обоє вис­ко­чи­ли на бе­рег, втом­ле­нi й мок­рi. Во­да за­раз пiд­хо­пи­ла плiт, по­во­лi обер­ну­ла