Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

зурочить». Потім вона пригостила вас своїм заварним тістечком і міцною кавою. Гірке і солодке, гірке і солодке. Бо життя саме таке. Учися! І ти куштувала, катала на язику, і все думала й думала. Дивний у цього майбутнього смак. І озиралася навкруги, дивилася на високу стелю пані Кас’яні, плямкаючи своїм майбутнім і шарудячи рукою по оббивці старого та облізлого канапе, яке тобі нагадувала то цупкий папір, то оксамит. Гірке та солодке, папір та оксамит. Дивне плетиво в полотна цього майбутнього.

5. Жіноцтво

Каждий раз 25 березня зрання з Божою поміччю каждий господар у селі брався вирощувати шовкопряда. Брали його яйця, шо десять місяців ждали в темній погреб’янці у скрині, накладали їх на спеціяльне сито і виставляли вилуплюватися. На низ ставили таку спеціяльну свічу, шоб хробачки зогрівалися і вилазили собі. Як повилазять, манюпусенькі такі, чорненькі здохлячки, їх на деякий час лишають погризти свіжу листву шовковиці, шоб стали вони опецькуваті. Усе, доста, не лізе вже. Тоді вони кидають їсти. Це — перший сон. «Ось і перший!» Тоді хробачок вилазить зі своєї спіднички і знов кидаєцця гризти. Жере воно, жере, як не в себе, і тут — усе, не лізе більше. Стоп. Засина. «Ось і другий!» Те саме по колу. «Ось і третій!» Нарешті, надходить четверта черга. Остання. Останній сон перед намотуванням. «Ось і послєдній!»

Твоя робота, крок за кроком, у кравецькій майстерні почалася з ножиць, ниток і розкладання сувоїв із тканиною. Цей багатобарвний світ одягу закохав тебе в себе від початку, фактура тканини у твоїй, іще невправній руці, сувої, розгортання яких проноситься, мов хвиля по приміщенню, і паралельно з нею — дивовижний світ нових слів, які ледве встигає опанувати язик: ампір, корсаж, бюстьє, декольте, плісе. І шовк. Передусім — оце!

До того ти ніколи не тримала в руках шовк. Ніколи не відчувала його плавність, гладінь і цупкість, його силу. Ніколи ти не дозволяла йому струменіти поміж твоїх пальців, заледве торкаючись їх. З усіх різновидів дорогих тканин, які завозила Кас’яні до своєї майстерні, ця найбільше тебе зачудовувала, і ти могла годинами торкатися до неї, пестити, гратися, милуватися. Шовк.

Тканини привозив один молодий вірменин, який тримав крамницю на вулиці Анаксагора, асортимент якої охоплював усе від найдорожчих суконь до найдешевших. Якоб Акопян, торговець тканинами з діда-прадіда, знаменитий крамар і догідливий продавець, статечний і повнотілий, із густими білявими вусами й небесного кольору очима, доправляв свій товар виключно для ­твоєї господарки. Закупки відбувалися щомісяця кожного другого вівторка і скидалися на якесь таїнство, яке ти з іншими трьома дівчатами, котрі навчалися в майстерні, чекали з нетерпінням і насолодою. Спершу знадвору долинав дзвінок його велосипеда, через що ви кидали всі свої заняття і бігли визирнути з вікна. Торохкотіння посилювалося від того, як огрядний вірменин намагався втримати рівновагу, лавіруючи між вибоїнами, і не розсипати оберемок сувоїв, навалених у великий кошик його велосипеда. А потім лунав і голос самого Акопяна: «Я вже тут!» — потужний, красивий і густий, такий білявий, міцно збитий голос, як і вся його вельможна статура. Тоді всі висипалися з будинку і зі сміхом запрошували його зайти разом із велосипедом у затінене подвір’я вашої господарки. Поки ви сміялися та щебетали як пташки, вірменин оглядав прискіпливо свій крам і витирав носовичком спітніле чоло, одночасно відсторонюючи від сувоїв ваші ненаситні руки. Лише як ущухав гамір, а вірменин починав занепокоєно сіпатися, з’являлася ваша господарка, яка весь цей час незворушно сиділа в магазині. Вона вітала вірменина і з медовою посмішкою на вустах, але твердим голосом, запрошувала його зайти, а нам веліла обережно заносити сувої всередину, заварювати каву, розкладати солодощі, а потім — починала торгуватися з крамарем. Ах, як же майстерно Кас’яні робила це! І як сама насолоджувалася грою, яку затівав вірменин... Вона не починала ніколи розмови, доки не принесуть каву. Потім кидала на нього приязний погляд і бралася бідкатись. Ковток — і скарга. Ковток — і скарга. З яким скрипом пані розраховуються за замовлення. Як складно йдуть справи останнім часом. А працівницям платити! Ковток — і скарга. Стиснуті губи й уривчасті зітхання. І вірменин кидав на неї погляд. На її пишний бюст, від якого забиває подих, краєчок червоного язичка, що обережно куштує каву, пухкеньку руку, що бере ложечку, погладжує її і... стрімко занурює в тістечко, з того скрапує солодющий сироп, тоді підносить шматочок до рота, і — гам! — розшматовує його: раз, раз — і вологість спалахує на краєчку її губ. Ковток і скарга. Ковток і скарга, й уривчасті зітхання. Яке нині складне життя. «Забирай усе, забирай!» — виривалося з вірменина, якого Кас’яні вже довела до сказу, прохромлюючи наостанок шматок розбухлого від сиропу равані. Йому дуже подобалися частування і кава. І те, що їх готувала сама Кас’яні, тому він віддавав увесь крам за півціни. «Халалі»[9] — щоразу мугикав він собі під носа, прощаючись. «Хай їй добре ведеться!» І не бачив, як вона крадькома всміхається за його спиною.

Одного разу ти спитала Спірулу, чи колись поберуться Якоб і Кас’яні. «Наша пані створена не для цього! — з обуренням відказала тобі та. — Це — горда та сильна жінка! Чоловіків просто так до себе не підпускає. Крім того, — уже пошепки продовжила вона, — де таке бачено?! Він же... вірменин!»

Опісля останнього сну шовкопряду давали ще наїстися, і він починав випускати з рота нитку. Наставав час йому прикріпитися до гілки, замотатися в кокон. Тоді його пересаджують туди, де густіше гілок, і він почина прясти і вдень, і вночі. Робить такий тугенький, ловкенький кокон. Обплутуєцця зусібіч і гарненько вмощуєцця всередині. Ось тоді не тре’ ловити гав! Тіки він домотав кокон, тре’ його хапать і класти на стіл, виставлений на сонце. Тоді кокон жарицця, спека пече його, живе створіння в ньому здиха, лишаєцця шовк. Одначе не всі кокони виставляють на сонце. Деякі лишають. Щоби роздовбав його хробак і виліз. І став метеликом. Щоби попарувався і відклав яйця на наступний рік. І ти бачиш, як вони деруть шовк. Як навмання видряпуюцця. Летять. Нічьо не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки паруватися, знайти собі пару. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись, як паруюцця в майже божевільному кружлянні метелики. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»

Більшість клієнток самі приходили до майстерні оглянути й вибрати речі, які мали намір замовити. Там вони могли переглянути журнали, тканини, а також посидіти досхочу, щоб прийняти рішення. Кас’яні мала славу