Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

випало із гніздечка, за інструкцією його посадили до інкубатора, відгодували, а коли птах зміцнів, його пересадили до більшої клітки. Навесні ми знаходимо чимало пташенят дроздів, бо вийшовши із гніздечка, вони падають униз і стають легкою здобиччю для хижаків. Або для людей, які по-дурному збирають їх — еге ж, вони ж бо вважають, що чинять правильно, і не здогадуються, що природа сама розбереться. За всіх часів маленьких дроздів годували їхні матусі просто на землі, звідки, набравши масу, дітки лізуть на найнижчу гілку, далі на вищу й намагаються полетіти. Словом, наприкінці весни повно дроздів, яких збирають люди і яких мусиш постійно підгодовувати, навіть після інкубатора, а вони ж нестерпні, із дзьобів жаріє, стрекочать без упину. Одного дня ми помітили, що дрозденя (це була самичка), яке значно подорослішало (того тижня ми чекали на П’єра, щоб окільцювати й випустити пташину) годувало п’ятеро інших юних дроздів у клітці так, ніби було їм за матір, хоча ніякою матір’ю воно нікому ще не було, просто прив’язалося до товаришів по неволі. Юна дроздиха крутилася цілий день, вибираючи зі власної годівниці черву, яку ми вирощуємо в резервуарах із тирсою, де гниють бананові шкурки — жирною червою там аж кишить, — дроздиха один за одним носила у дзьобику черв’яків своїм підопічним, які їх ковтали миттєво й голосно вимагали ще. Нам здавалося, що невгамовна і абсолютно щаслива пташка не зупиниться ніколи — їй подобалося виконувати таку почесну, люблячу роль. Тоді Седрік (знову він!) припустив, що випускати дроздиху не варто, ліпше до кінця сезону тримати її у клітці з молодими дроздами, аби полегшити нам роботу: клопоту стане менше на цілу клітку, дрозденят годуватиме вона, тож не треба буде щоп’ятнадцять хвилин навідуватись із черв’яком, який звивається в пальцях або затиснутий пластиковим пінцетом (так роблять найневправніші з-поміж нас). Тож смілива дроздиха залишилась у клітці, по-стаханівськи годуючи пташенят, а наприкінці літа дрозденята змужніли — й ми випустили всіх разом, матуську також — ніби велику родину, що нарешті має змогу поїхати на канікули, адже кожен уже став більш-менш самостійним. П’єр сказав тоді, усміхнувшись, що ніколи такого не бачив, йому ще не траплялися птахи, які відчували б відповідальність за інших, з іншої зграї. Що ж, дивні випадки трапляються у притулку.

Та найдивніша приключка сталася з моєю Шам-Шам і Манджю. Як я вже казав, треба було навідати батька, залишитись у Ельзасі на тиждень — а їхати далеченько, п’ятсот кілометрів — і на цей час хтось мав приглянути за Шам-Шам; їй було ліпше, але вона ще не літала, лише час від часу струшувала крилами, немов тренувала м’язи — а в мене щоразу серце здригалося надією. Проте кожного разу вона складала крила, праве — поранене — рухалося незграбно. Почасти асиметричний птах. А я заспокоював себе тим часом — мовляв, рівновага обов’язково повернеться, дуже скоро (чи трохи згодом) рухи стануть впевненішими, крила міцнішими, зможуть підняти Шам-Шам угору, понести її до нових обріїв (недалеко, сподівався, скажімо, до сусіднього озера).

Чесно кажучи, обійшовся б я і без батька, але ж треба справляти обов’язок сина. Двічі на рік я навідуюся до нього на тиждень, а йому важко пояснити історію з качкою, яка не дасть собі ради без мене — він розреготався б мені просто в обличчя. Батько переконаний, що поранену тварину чи старе дерево слід прибирати — так само з людьми, якщо вони надто старі чи немічні. Він вважає логічним і правильним, що схильні до самогубства люди зводять порахунки з життям, себто звільняють місце, йому завжди здавалося смішним, що так багато податків іде на осіб з інвалідністю. Дивно, але тепер, коли він не в змозі піднятися з інвалідного візка, коли щоранку приходить медсестра, щоб помити його — і все це коштом соціальної служби, — він не приміряє це до себе. Мій батько — ще той міцний горішок, однак обов’язок мене кличе. Через Шам-Шам я вагався, їхати чи ні, чи не залишити батька ліпше цього тижня (і назавжди) наодинці з долею, чимало хто чинить так, притулки для старих переповнені старенькими батьками, яких залишили діти, до яких ніхто не приходить — однак мені здавалося негідним робити так, коли старий батько був на порозі смерті, це надто легко, адже це рішення можна було прийняти ще кілька десятиліть тому — оце було б виявом мужності.

Отже, Манджю заявилася до мене з незмінним і майже порожнім наплічником, на свою мізерну соцдопомогу вона купила мені шоколадних цукерок, така собі добра жіночка, ладна віддати все, нічого не отримуючи натомість. Її страшенно тішила перспектива цілий тиждень жити на березі озера замість ходити колами в комунальному помешканні разом зі своїми спраглими пустого спілкування протеже. «Мені до вподоби залишатися на самоті, — пояснила Ман­джю, — тож не переймайся».

Показавши їй кімнату — мою власну, яку з цієї нагоди добре прибрав, — я представив їй Шам-Шам, яка насолоджувалася сієстою на газоні. Я пояснив — не наближаючись до качки, — що з нею варто набратися терпіння, іноді доводиться довго сидіти непорушно, поки вона не удостоїть своїм візитом і не занурить дзьоб у волосся, але це якщо ви готові лежати у траві нерухомо.

Я повернувся до будинку, щоби зібрати валізу, і з вікна побачив, як Манджю вмостилася на газоні. Потім простягнула ноги. Потім лягла й заплющила очі. І Шам-Шам, яка щойно вдавала, буцім куняла за двадцять метрів від неї, раптом підскочила, погойдуючись, зрушила з місця, і що ближче підходила вона до Манджю, то швидше йшла, достоту зі мною, коли я маю терпіння не рухатися. І ось Шам-Шам, ані миті не вагаючись, тулиться до Манджю, дзьобнувши її для певності кілька разів у кісточки, і ось уже лізе на непорушне хирляве тільце Манджю, завзято кидається до її ебеново-чорних кучерів, значно густіших за мої, енергійно занурюється в них, захоплена зустріччю з новою для неї головою. Манджю — анічичирк, навдивовижу незворушна, але я помічаю її широку усмішку й досі заплющені очі.

Пізніше, склавши валізу, я зиркаю у велике вікно вітальні і бачу, що вони лежать одна поруч одної. І на душі в мене стає спокійно.

Тиждень у тата минає. Відчуття гнітючі, я й сам почуваюся старим і намотую безнадійні кола. На щастя, раз на день приходить смс. «Усе гаразд, Шам-Шам така чарівна, нам добре разом» тощо. Я не здивувався б, якби Манджю сказала, що вночі вона спить на дворі, захищаючи качку від робота Франс. Або щоби побачити, як місячні промені огортають білим сяєвом спинку Шам-Шам, яка безтурботно спить на галяві.

У день мого повернення, варто було тільки