Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

На жаль, ми позбавлені перегляду продовження спектаклю, який розгортався прямо в підсобці аптеки.

Гун повертається до нашого транспорту першим. Він тримає спрей, який розпилює, не знявши кришки. Розстібає свою сорочку і рясно кропить собі торс і під пахвами. У мої ніздрі б’є міцний дух евкаліпта. Я простягаю руку.

— Покажи.

ОСВІЖУВАЧ ПОВІТРЯ: ваше помешкання ще ніколи так не пахло.

А тут і Юлія важким кроком виходить з аптеки. Вона нічого не хоче чути. Усі, хто лікував Гуна, поїхали на вихідні. Усі лікарі цього селища у відрядженні з повітряною вартою. У секретаріаті Кастеля також нікого нема, щоб надіслати копію рецепта з історії хвороби.

— «Ці бренди розмели люди, які хочуть схуднути». Вона повторила мені це двадцять разів, тридцять разів. Чи вона хоч глянула на мене? Чи я схожа на пишну пані, яка мріє стати вермішелиною?

Вона напружено підводиться на своєму місці, торкаючись головою сонцезахисної шторки, руки на стегнах. Потім знову падає на сидіння, стискаючи кермо. Я знаю, що вона час від часу стежить за собою. Вона сама про це пише. Тож фармацевтка почасти мала рацію. Хай там як, та ми не завжди сидимо без ліків. А ця пауза забрала в нас дорогоцінний час.

Наш мікроавтобус повільно, але впевнено набирає швидкість, навіть якщо ми рухаємося б тридцять кілометрів на годину. Білборди закликають мандрівників бути готовими попрощатися з комфортом сучасної цивілізації заради диких краєвидів. Нехай бережуться ті, хто не контролюватиме запас пального в баку! Юлія кидає на нас швидкий погляд із оглядового дзеркала.

— Гуне, не так сильно. Б’єро, забери руку.

Якийсь час ми котимо між пасовиськами, засіяними полями, лісопилками і німими хуторами. Контраст між навколишніми пейзажами й пахощами від Гунового дезодоранту додає ситуації арт-хаузного характеру, якому аплодував би актор, який раз на місяць приходить пояснювати нам формальну складову театру Брехта і вчить нас, як плакати по команді.

У просвітках між дорожніми щитами інколи проступають вершини, увінчані снігом. Блискуча вивіска вказує напрямок до дачного селища, яким керує славетна група готелів. У помаранчевому надувному човні усміхнена родина пливе гірською річкою. Ліани обплітають знаки оклику, прикріплені до барвистих буїв.

Я думав про маму, яка цьогоріч винаймала невеличкий будиночок на Корсиці. Вона їздить у різні місця, щоб не втрачати радості відкриття. Вона іноді показує мені світлини зі своїх подорожей, розповідає, з ким познайомилася в дорозі, хто розрадив її самотність. Вона ніколи не бере мене з собою. У будь-якому випадку мама ніколи не планує нашого спільного дозвілля, якщо хаос не вважати нормою. Це зумовлено тим, що мамі погано, коли я поряд.

Поліна нарешті здійняла голову. Вона притулила до скла морду свого пса. Я однаково захоплений блискуче доглянутими фермами, охайними рядочками перегною, тракторами, які виблискують неначе як BMW при виході з заводу, вазонками на вікнах, де всі пелюсточки в квітів однакові. Сюди б нашого консьєржа — фаната, щоб усе блищало. Гадаю, він навіть зі своєї жалюгідної зарплатні купує останні новинки рідкого мила, мийних засобів і розпилювачів. Цей чоловік наділений надмірним почуттям чистоти, як ті аутисти, які, колупаючись у носі, обчислюють квадратний корінь із суми номерів Лото, щойно ті з’являться на екрані. Такий і наш консьєрж. Хоч як чимало разів ми приліплювали жувальну гумку під віконну раму, за півгодини сліди нашого злочину зникали. Діпак, один пришелепуватий гепард, і я хай до чого вдавалися, щоб перевірити пильність нашого консьєржа, але він вичищав усе.

Юлія приймає незручну позу, щоб із кишені куртки витягнути телефон, який дзеленчить. Оскільки зараз вона не може змінити швидкість, двигун набирає оберти, що зумовлює несамовиті спалахи на приладовій панелі. Крутим жестом вона витягає свого Nokia, підносить його до вуха, потім видає зітхання на знак привітання. За двадцять секунд кладе апарат собі на плече.

— Це Нонно. Він хоче привітати Стіві, але не знайшов його номера.

Їхній конфлікт мені на користь.

— Візьми трубу!

Я простягаю руку, хапаю телефон, який мені подає Б’єро.

— Це Люк. Привіт! Що нового?

Наш вихователь, судовий виконавець, який перекваліфікувався на соціального працівників, відкрився мені, що виникли певні клопоти з малюком на першому поверсі, і висловив сум, що не зміг поїхати з нами. Тим паче він також обожнює м’ясо гриль.

— Ви в курсі щодо MediCare+? — несподівано питає Нонно.

— Так, ми бачили його по телеку.

— Якщо я зустріну того доктора-гравця, то заїду йому межи очі. Що скажете?

Я вирішив не говорити йому, що ми вже поїхали зі свята. Варто було б пояснити, і, на відміну від Юлії, сказати йому, що цієї ночі я не одягав своїх медичних шкарпеток. Коли він попросив мене передати трубку Стіві, я відповів, що не бачу, де наш господар. Нонно розреготався. Я дозволив йому вдесяте розповісти свій улюблений анекдот про Стіві, про той славетний день, коли той отруїв половину Кастеля майонезом із цукром. Чи міг хтось припустити, що він зробить кулінарію своєю професією?

— Шкода, але я знайду врешті його номер у довіднику. Де він проводить свої вихідні, наш прославлений кухар? — Нонно смакує свої дотепи, перш ніж продовжити: — Мені казали, це поряд із Грамоязом.

— У мене погана пам’ять на сільську топоніміку. А що ви робите в Кастелі цього вечора?

Нонно не відпускають справи. Він знає цю частину країни, як вміст власної кишені, бо нерідко їздить туди на полювання. Він хоче, щоб я описав йому краєвид і якої форми верхів’я гір, і він скаже, де ми. Я уникаю прямої відповіді, описуючи хмари і сутінки.

Юлія стукає по годиннику. Вона боїться, щоб не розкрився її злочин.

— Я більше не можу говорити. Гарного вечора! Бувай!

Моя футболка намокла від поту. Я не люблю брехати. На щастя, я не вірю в психоаналіз, бо інакше підписався б на двадцять років сеансів на кушетці, щоб звільнитися від тягаря моїх помилок.

Я передаю телефон Б’єро, щоб той передав його власниці. Юлія хитає головою.

— Що за дебілізм ваші крики. Вам ще не набридло? Особливо тобі, скільки тобі років?

— Я хотів би бути скаутом, ти ж знаєш.

У своєму колі ми мали свої ритуали, більш-менш необхідні, більш-менш розроблені. Solix772, постійна учасниця форуму Доктора Гудлака, не зносила ідеї, що її чоловік більше не бере її на концерти класичної музики, хоча в минулому це зміцнювало їхній союз. Вона навіть подарувала йому абонемент. Та він дедалі частіше знаходив можливість навідатися на різні