Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Син тіні, Олесь Ульяненко

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 66
Перейти на сторінку:
Прибалтики, де я вперше спробував людської крові. А Сабалов зараз як живий курив, зиркаючи на дядька, що рівно нарізав у дюралеву мильничку стружки домашнього мила, гукаючи матір Блоха, щоб та хутчій несла окріп. Дядько відшатковував рівно половину бруска. Ми з Блохом знічев'я спостерігали, як він замотує мило у газету і ховає за комином у печі. І завжди: дядько нарізав мило, кидаючи лихий погляд на Сабалова. Що говорять очі співучасників: нехай їх звело горе, хвороба чи ще яка капость. Ненависть? Відчай і невідомість.

Несподівано я побачив малого Блоха через латку сонячного двору. Він ішов до дядька впевненою ходою і, видно, думав щось своє. Коли вони порівнялися, то я почув розмову. Глуху, розірвану розмову двох партнерів, а не дядька та небожа. Блох почав невпевнено, але швидко вирівняв свій дитячий писклявий голос. Він розказував, що у нього є надлишок зерна. Його влаштували на роботу до елеватора, щоб він відміряв зерно, і він робив це по честі, але вийшло так, що коли поділив зерно на всіх, помітив — лишилося більше половини, тому він знову запевнив дядька, що зробив усе правильно, чесно значить. Блох стояв і ошелешено озирався, наче хтось його повинен ударити. Дядько тихенько, про себе, покривив губи і запитав, чи малий часом нікому нічого не розповів, не пробалакався часом. Блох заперечливо завертів головою. Дядько лизонув сам себе усміхом по обличчі, крякнув і додав, що добре, дуже добре, але краще б він нікому не говорив, але про це теж потім, нехай вони поговорять іншим разом. Дядько Юхим перевів свій каламутний чорнильний погляд на Сабалова, що вже старанно білував сучку, густо і бридко спльовуючи під ноги, наче кінчав ротом. Губи у Сабалова сині, репнуті рівно до половини. І Блоху завертілось у голові. Але, напевне, того дня він скуштував усього, що розвернуло його долю в іншому напрямку; він відчув запах і смак долі, ковтаючи нудотну слину, нюшачи повітря, просякле псячою кров'ю, свіжим оббілованим м'ясом. Але про чуже життя так глибоко, так нечемно оповідати, як і тяжко, і неблагородно хамові доводити свою правоту. Щось подібне… Свіжа кров, свіжий вітер.

Завжди добре вести розмову від неіснуючої особи, коли за це найменше відповідальності; або ще коли останнього давно і дух прохолов. Але найбридкішим може бути те, що половину тобі розказаного бачив на власні очі. Гидотно копирсатися у власному лайні. Кожній людині подавай чуже. У нас знищене відчуття приватної власності навіть на рівні екскрементів. Але того сонячного дня дядько, примруживши око, розкидавши пук зморщок по обличчі, зважив на долоні велетенську червону коробку з-під чаю і смачно відрахував масні червінці. Червінці злипалися, а дядько слинив пучки і відраховував гроші Сабалову І ми, всі присутні, чомусь зовсім по-іншому глянули на дядька. Щось подібне мені довелося пережити на берегах Прибалтики. Тоді я числився лишень якимось клерком, але вже отримав завдаток за першого клієнта. Цей настрій, бридотний і солодкий, повторився там, на залізничному вокзалі, де над сірим вилущеним пероном мело листям і старими газетами. Гули велетенськими срібними бджолами літаки, тріщали і били колесами вагони, верещали вітри у високовольтних дротах. Гарне слівце «апокаліпсис». Морозом дере по шкірі. При цьому слові у мене виникали чіткі асоціації, що несподівано швидко обростали реальними обрисами. І тоді, в Прибалтиці, на засцяних вузеньких ренесансних вулицях, мені захотілося, навіть пробрало хіттю, якщо так дасте сказати, закортіло, як і під просмерділим куполом, під цим вавилонським вуликом, скопищем, цирком, повним солодких помиїв пороку, під цим куполом людської маячні й ілюзій крикнути Блоху. Мені забажалося впіймати крихку радість, аговкнути Блоха, як того дня, напоєного псячою кров'ю, сонцем, шаленим вітром і теплими червінцями, що їх відраховував дядько Юхим Сабалову; але тінь тяжко лягла на землю. Я бачив, як вона упала від маленького гастрономчика від Фьодорова, перерізала автостраду, лягла на тяжку металеву драбину, поближче напису «Нотаріальна контора». Мені знову прийшло на пам'ять Прибалтійське узбережжя з рівними капелюшками черепичних дашків, з холодним продувним вітром, і по щоках наче леза, а на душі солодкий спокій. Відповідність такого настрою не відкривала для мене таємниць, бо всі таємниці пропащі. Але це вже налаштовувало на ніжність, лоскотливу ніжність, від якої паморочило голову: вам доводилося колись у дитинстві, поближче до тринадцятирічного віку, бачити, як оголена і гарна жінка заходить у річку, і лобок вам вже прибило мохом, і ви страждаєте від полюцій і від яскравих снів. Ось таке вперше я почув, відчув на узбережжі Надбалтики. І того дня я піднімався крутими зачовганими сходами, виметеними, вимитими; з тим відчуттям піднімаються, радше, сходять шістнадцятилітні дівчата, легко дихаючи, перемішуючи страх, ненависть, любов і похіть. Але це більше цікавість. Та легкий летючий настрій швидко розвіювався у теплій кімнаті, захаращеній кріслами з лев'ячими гнутими лапами, з оленячими рогами, що виростали десь із самої стелі; тут втруївся дорогий запах шкіряних, розкішних, пікантно зачовганих диванів у тіні декоративних пальм. Тут до десятка невідомих мені зовсім добродіїв, тому я насторожився, розвіюючи з невимовною печаллю свій солодкий, незбагненний настрій, намагаючись насамкінець пізнати, спробувати його на смак, лизнувши губи кінчиком язика. Але мені видалося доречнішим промовчати, я нічого не сказав, бо за стільки років бездомів'я, лютого голоду навчився ховати не саму думку, а навіть подобу її. Цьому мене навчив Блох. Тому придивлятися до моєї зовнішності — то зовсім дурне, зовсім намарна трата часу, як ловити руками горобців. У мене типова зовнішність клерка, сірої нікчемності з обличчям, подібним на бичачий міхур. Тож, навіть не вітаючись, присів у крісло, дивлячись з нудьгою крізь шибу, як по Даутаві вітер жене чорні хвилі, а хмари зовсім низько біжать над водою: білі, червоні хмари. Щось наче зашепотіло, повисло у повітрі й примусило мене прихилити голову-сипонуло на мене іскрами, різнокольоровими скалками розбитого скла. Я встигнув підняти руки, викидаючи наперед стіл, упав, скинувши пальці, наче у пантомімі, що її виконують глухонімі актори, і тільки голову струсонуло від удару, до мене повернувся той солодкий і тонкий настрій, що забивав паленою гумою ніздрі, що вуркотів тихеньким органчиком десь усередині мозку, повернулося таємниче захоплення, яке наповнило гірко-солодкою слиною рота. Солодка меляса розливалася разом з кров'ю широкими перськими килимами. По хвилі я вже крізь чужі лікті, згорблені смертю і передсмертними судорогами спини бачив тяжкі обличчя в масках. Але порівняно невеликий домашній досвід підказував мені, що навіть будь вони зараз без маскування, то навряд чи ви б щось прочитали у тій нелюдській безпристрасності. Робота

1 ... 5 6 7 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"