Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

проміжки, і час теж спливає у власному темпі. Чоловік трощить кахлі і дзеркала в цьому тінистому куточку, що неабияк тішиться від його потуг і від яскравості його світла. Тільки в жінці панує темрява. Він впинається їй у дупу, і вона б’ється лицем об край ванни. Вона знову голосно кричить. Він улаштовується в маленькій літній кабіні надовго. Сам він, можливо, давно б подався спочивати, але прутень його, хилячись під хазяїна, крокує з прискалка на прискалок. Тим-то він плюхає в лайно, як відпочивальники пірнають із берега в море; він включає свій пилосос на повну потужність, не даючи їй спуску там, за величезною горою, поки зовсім не спустошить свій мішок-пилозбірник.

2

Усе закінчилось, і вона кличе сина, хоча заздалегідь сита милим виглядом дитини, єдиної захисної сторожки проти низових атак чоловіка, що тримає дружину міцніше, ніж відвідувач ресторану — келих з улюбленим напоєм. Для члена ніяких захисних одежинок не потрібно, і бурхливий потік виривається з нього по найкоротшому руслу. Дитині про ці речі відомо багато чого, і син з усмішкою поглядає на замкові щілини, крізь які його допитливий погляд спізнавав заборонені втіхи батьків. Повернувшись додому з вулиці, з антисвіту, що його дитячі журнали називають чарівним світом дитинства, він безцеремонно й зухвало розглядає матір. Чи сковзає посмішка її обличчям, немов човник — плесом, чи ж воно застигло в нерухомій гримасі? Дитина нічого не прощає матері, влаштовуючись у неї на колінах у рідному гнізді, побудованому батьком. Для роззяв, які вишиковуються за парканом, мати й син — одне ціле, вони й самі мчать одне до одного без правила й без вітрила, як попурі із хмар на пурпурному небокраї. Прагнуть, не відаючи причин; утім, не зовсім так: у дитини повен рот брудних словечок, які стосуються матері і її частенько забруднених кров’ю трусиків. Дитина знає про все. У хлопчини світле волосся й засмагле на сонці лице. Ввечері його як слід викупають, і він як слід помолиться, а тоді батьки перейматимуться собою. І він липне до цієї жінки, пасеться на ній, кусає її за пипки на кару за те, що вона дозволяє батькові прочищати й розширювати її труби й тунелі. Слухайте, слухайте! Слова самі ось-ось зірвуться з язика!

Чудесна сторона мандрівки полягає в тому, що одного разу ви прибуваєте в незнайому місцевість, а потім із відразою беретеся в ноги. Якщо ж вам доводиться залишатися один з одним віч-на-віч і належати один одному, являючи собою поганенькі макети краєвидів і правлячи за одну родину, то, мабуть, тільки Папа Римський, кухня й Австрійська народна партія з повагою поставляться до цієї справи й відпустять вам всі гріхи зі знижкою. Родина, ця стерв’ятниця, тримається як свійська тварина. Хлопійко ніколи не слухає, що йому говорять. Він сидить, схилившись над своєю потаємною забавою — над брудними картинками і над своїм відростком, що з’являється як зразок для цих самих картинок. Синок розглядає свого цвіркуна, який частенько зривається з голосу. Дитя як скупий лицар сидить над таємною приватною колекцією, і в його балакучій жадібності є щось майже людяне: адже й у Папи Римського — ціла бібліотека подібних речей. Родина сідає за стіл, і навіть у байдужій горлянці чоловіка відшукуються похвальні слова для їжі, що її приготувала дружина. Сьогодні вона сама готувала! Те, що розташувалося на тарілці, доправляється за місцем проживання, за адресою глибоко внизу, у нижній частині тіла, де їжу кидає з боку в бік, як молодого орла, що наразився на сильний вітер. Про їжу дбає дружина, про їжу взагалі дбають жінки. Чоловік мовчазним поглядом запитує дружину, чи не час йому знову зірвати її з усіх завіс. А як же дитина, адже буде чутно, коли батько зараз сягне її бездонної порожнечі, — вона дає йому це зрозуміти й сподівається, що зможе вшитись. Однак він уже веде її за собою, і вона підкоряється азарту чоловіка. Вона відчайдушно чіпляється за двері, що ведуть у спальню, однак заграничено її у ванній кімнаті, двері якої далі, і сьогодні вона їх уже переступала.

Все відбувається дуже тихо. Сьогодні чоловік — як виняток — прийшов обідати додому. Стоячи, людина напихається тваринною їжею з пасовищ, які розкинулися там, зовні, однак не впізнає своїх чотириногих друзів, коли їх подають у готовому вигляді на тарілці. Насамкінець жінці слід роздягнутися, часу в нас тепер багато. Дитина набита їжею по вінця, хлопець сидить собі в школі, як те ягнятко. Щоб зовсім розчинитися, жінка повинна пірнути в пінні хвилі чоловіка. Він відчуває себе шляхетним дикуном, який зайшов щось купити до м’ясної крамниці її тіла. Родина така маленька, як забігайлівка на вокзалі, геть самотня, немов чоловічок на одній ніжці, бо ж на другу ногу, на жінку, покластися ніколи не можна. Претензії чоловіка, що заявляє права на власну ділянку, позахмарні гірські стежки якої дозволено топтати тільки йому, вже спрямовані у Товариство захисту австрійських жінок від нещасних випадків. На прекрасних стежках в окрузі грається й грає він сам, але щодня рівно о сьомій вечора гора випльовує його в хиже гніздо, що його він власноруч змайстрував із принесених у дзьобі гілок. «Дружина вже чекає мене», — з посмішкою бреше він природі. Дружину доводиться ловити у довгий аркан. Удвох вони складають довічне ціле. Її комірка, крихітна й гола, як пам’ять про минуле, вбирає його в себе цілком. Жінка не вмирає, адже вона саме й народжується з плоті чоловіка, що у своїй лабораторії вже повністю відтворив нижню частину її тіла. Йому подобається виринати з її рундука і якнайшвидше пірнати туди знову!

Поки батьки кидаються один на одного — батько, немов язик полум’я, що рветься вгору, мати, немов легка поволока, що нею вкрито склянку, — дитина від нудьги стукає кришкою поштової скриньки. Шкільний автобус іноді застрягає в глибоких снігах нинішньої зими. Діти сидять у ньому голодні, їм хочеться в домашній комфорт. Діти капітулюють перед підступною природою (варто тільки подивуватися тому, що природа, жорстоко нами катована, ще наважується пред’являти нам претензії), дітей улаштовують на нічліг, і вони гортають комікси про Міккі Мауса або інші журнальчики, про які їхній батько зеленого поняття не має. Діти залазять у спальні мішки, їм роздають сосиски й дають спокій. Навіть машини у таку погоду часом ламаються. А нам, читачам, тепло, ми напевне дозріли для святої переміни, ми, нарешті, готові розчаруватися в нашому партнері. Із цілковитим задоволенням розчаруватись! І в нас, як у покинутий будинок,