Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

хвилювання і втома останніх днів. Вже під ранок йому наснився сон: він іде велетенською світлою залою, стіни якої вщерть завішані картинами у пишних, золотавих рамах. Його щось тягне до однієї картини, але раптом він прокидається.

На ранок Нод ледь встиг умитися, як консьєрж вже телефонував про прихід нотаріального повіреного. Формальності забрали близько сорока хвилин. Нода ознайомили з дідовим заповітом, він розписався в отриманні свідоцтв про власність на квартиру, будинок та ощадний рахунок. Розпоряджатися цими грішми він міг почати лише за місяць з дня смерті генерала — такий закон, але нотаріус привіз із собою значну суму готівкою, яку дід наказував передати онукові одразу після похорону. Третину її Нод мав особисто віддати дідовому ординарцю Юсу — відставному капралу польової розвідки, який доглядав генеральський заміський будинок. У заповіті було обумовлено, що за ординарцем довічно зберігається право жити у його кімнаті в цьому будинку з окремим виходом до саду. Також у заповіті генерал просив покласти на його могилу землі з могил його батьків у рідному селищі. Юсові ж призначався й лист у великому цупкому конверті. Нод зауважив і звернув на те увагу нотаріуса, що на конверті було зламано особисту дідову печатку. Повірений відповів, що не знає, як це сталося, але спадкоємець може не хвилюватися за недоторканість вмісту конверту, бо ж печатку нотаріальної контори не пошкоджено. На тому попрощалися.

Нод піймав себе на почутті образи від того, що дід писав до садівника, але не залишив бодай кількох рядків для нього. Провівши нотаріуса, вбраний у цивільне, він поїхав на таксі до дачного містечка, аби швидше виконати дідову волю.

Автомобіль вирулив з двору на проспект, рушивши до околиці добре знайомим Нодові шляхом. Міський краєвид за вікном був незмінний, скільки він себе пам'ятає. Ось праворуч, перед входом до невеликого скверу — стенди зі свіжими газетами. Як завше у погожий день, там юрмляться пенсіонери, обговорюючи «гарячі» новини про те, що зростання накосів сіна спричинило зростання надоїв молока, а те, своєю чергою — зростання виробництва сиру... Далі тяглася довга споруда міністерства шляхів сполучення та пошти, прикрашена монументальною колонадою. Замість капітелі кожну колону вінчав барельєф котрогось із героїв Республіки, що уславилися трудовими або військовими звитягами. За міністерством — кругла площа Дуумвірів. У її центрі на постаменті, що являє собою велику брилу грубо обтесаного граніту, застигли мармурові постаті перших дуумвірів.

Помпезний монумент відображає офіційне уявлення про цих двох засновників Республіки. Двоє чоловіків однакового зросту, непевного віку, з виголеними головами, стоять поруч, обіймаючи один одного за плечі, і замріяно вдивляються у далечінь, натхненно підносячи свої квадратні підборіддя. Вільними від обіймів руками перші дуумвіри вказують у різних напрямках кудись за обрій. Історія не зберегла зображень цих історичних постатей, а інформація про ідейний шлях, який мали символізувати їх простягнуті руки, змінювалася з кожним наступним дуетом правителів. Відтак традиція вимагала зображувати творців республіки саме у такий спосіб і з неодмінним позначенням на постаменті їх імен: «Тан Тан» і «Ван Вун».

Після дідової смерті Нод особливо гостро відчував усю марноту та неприродність цього культу.

За годину юнак уже сидів у плетеному з лози кріслі за круглим садовим столиком, вкритим картатою синьо-білою скатертиною, під розлогою абрикосою. З Юсом, який вмостився навпроти з чашкою чаю у зашкарублій руці, вони не бачилися більше року. За цей час ординарець помітно постарів. Відчувалося, що хвороба і смерть генерала були для нього горем, хоча він намагався цього не показувати. Грубу пачку грошей, яку Нод, заклопотаний своїми переживаннями, нетактовно віддав раніше за листа, садівник, не рахуючи, недбало сховав до об'ємної кишені потертого кітеля. Отримавши ж конверт, він чомусь роззирнувся на всі боки, а тоді акуратно розрізав його складаним солдатським ножем. Виявилося, що у конверті був лише один аркуш, списаний розгонистим почерком померлого генерала. Юс прочитав той лист уголос. Дід тепло дякував ординарцеві за службу, просив прийняти його посмертний дарунок та ще раз повідомляв, що садівник може довіку жити у його будинку. Також генерал просив свого ординарця не полишати опікою онука. Нод з дозволу Юса ще раз перечитав лист, а підвівши очі, з подивом побачив, що садівник розрізав конверт на два аркуші і тепер вивчає їх з внутрішнього боку.

— Розумієш, Ноде, генерал просив мене не приходити на похорон, — говорив ординарець, ігноруючи запитальний погляд курсанта. — Він переймався, що я почуватимуся ніяково серед високого начальства. Ми попрощалися у лікарні. Він знав, що його хвороба невиліковна, — аркуші у руці старого зрадницьки затремтіли, — і просив до останнього тобі про це не казати.

— Навіщо ви розрізали конверт? — парубок скористався приводом, щоб змінити важку для обох тему.

— Дощ скоро почнеться, — садівник ніби не почув його. — Збери, будь ласка, посуд, перебазуємося до кухні, — він акуратно накрив серветкою два шматки розрізаного конверта й поніс їх до будинку.

Коли за кілька хвилин Нод з посудом та згорнутою скатертиною увійшов до кухні, він побачив, що Юс, щільно затуливши віконні фіранки, розклав на столі залишки конверта та намащує їх тонким шаром якоїсь смердючої мастики. Жестом вказавши парубкові, щоб той не ставив зайвих питань, ординарець продовжив дивні маніпуляції. Запаливши плиту, він нагрів намащені аркуші — мастика взялася тонкою шкоринкою, подібною до глазурі. Смерділо нестерпно, і Нода мало не занудило. А Юс тим часом зім'яв аркуші, а тоді акуратно їх розгладив.

— Кватирку прочини, — чомусь пошепки попросив він. — Тепер прочитаємо справжній заповіт твого діда.

Виконавши прохання, Нод поглянув на шматки конверта. Полива осипалася, а самі вони набули коричневого кольору. На цьому тлі легко можна було розібрати білі рядки, написані знайомим дідовим почерком. Юс вдягнув окуляри і проглянув обидва папери.

— Цей для тебе, — простягнув він за мить один з них Нодові. — Читай, але мовчки.

— Гаразд, — парубок присів до столу і обережно розгладив аркуш.

«Ноде! — писав дідусь. — Якщо ти тримаєш у руках цього листа, значить, я вже пішов за межу вічності. Не сумуй за мною надто, бо таким є природний плин життя, та й часу на сум у тебе, насправді, не буде. На тобі від народження лежить відповідальність за спадок родини Кунстадів. Втім, як ти зараз дізнаєшся, у нас є ще одне родове прізвище. Можливо, ця обставина вже далася взнаки, а як ні, то вона неодмінно виявить себе ближчим часом. Я сам дізнався про неї випадково після загибелі твоїх