Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

Стів кивнув:

— Не надто гарна, — пробурмотів він невпевнено.

— Не надто? Що ж тут вдієш? — відповіла Адель. — Вона все-таки наша, Стіве, і її цілий акр! Ми зможемо щось вирощувати тут, Стіве!

— Ну, мабуть, не відразу...

— Звичайно, я розумію! Але ми дамо раду цій землі, а потім засіємо і будемо збирати урожай! Ми будемо жити тут, Стіве! Ти ж згоден?

Стів Бакстер мовчки дивився на свою ділянку, здобуту дорогою ціною. Його діти — Томмі й маленька білява Амелія — гралися грудками землі. Державний представник прокашлявся і сказав:

— Ви й досі можете змінити своє рішення. Це вам відомо.

— Що? — стрепенувся Стів.

— Ви ще можете змінити своє рішення і повернутися до свого помешкання в місті. Я маю на увазі, дехто гадає, що тут надто вже все занедбане, типу не те, чого очікували.

— Ох, Стіве, ні! — застогнала Адель.

— Ні, тату, ні! — й собі закричали діти.

— Повернутися назад? — повторив Бакстер. — Мені таке й на думку не спадало. Я просто дивився на все це. Зроду не бачив стільки вільної землі в одному місці!

— Я вас розумію — м'яко мовив чиновник, — я тут уже двадцять років, і все одно це видовище мене вражає.

Бакстер та його дружина захоплено глянули одне на одного. Чиновник почухав носа й додав:

— Гадаю, ви більше не потребуєте моїх послуг, — і делікатно попрощався.

Стів та Адель дивилися на свою землю. Нарешті Адель озвалася:

— Ох, Стіве-Стіве! Це все наше! І все це ти виграв для нас, ти зміг зробити це сам!

Бакстер насилу розтиснув губи, щоб ледь чутно відповісти:

— Ні, люба, я зробив це не сам. Мені допомогли.

— Хто, Стіве? Хто ж допоміг тобі?

— Я колись розповім тобі про це, — сказав Бакстер, — а зараз ходімо в наш дім.

Рука в руці вони ввійшли до хатини. Вдалині, в них за спинами, сонце сідало в густий лос-анджелеський смог. І це кінець історії, найщасливіший з усіх можливих у другій половині ХХI століття.

Жертва космосу

Хадвелл із радісним збудженням розглядав планету внизу — чарівний світ зелених рівнин, червоних гір і бурхливих синьо-сірих морів. Прилади корабля швидко зібрали інформацію — виявилося, що планета цілком придатна для людей. Хадвелл вивів корабель на орбіту, ввімкнув гальмівну систему й розгорнув свій записник.

Він був письменником, автором книг «Білі тіні в поясі астероїдів», «Сага глибокого космосу», «Подорожі міжпланетного волоцюги» та «Теріра — планета загадок!».

Хадвелл записав: «Переді мною нова планета, приваблива та загадкова. Що знайду тут я, міжзоряний блукач? Які дивовижні таємниці ховаються під її зеленим покривом? Чи зустрінусь я там із небезпекою? Чи, може, з коханням? Із новими звершеннями? Чи знайдеться там місце для відпочинку втомленого мандрівника?».

Річард Хадвелл був високим, тонким, рудоволосим молодим чоловіком. Він отримав від батька чималий спадок та інвестував його у космічну шхуну CC-класу. На цьому старому судні він подорожував протягом останніх шести років і писав захопливі книги про місця, у яких побував. Але чудові пригоди здебільшого вигадував, бо чужі планети найчастіше розчаровували його.

Мешканці інших планет, з якими стикався Хад-велл, були не надто розумні та навдивовижу потворні. Їхні харчі було неможливо їсти, їхні манери викликали відразу. Проте Хадвелл описував романтичні пригоди та сподівався одного разу пережити їх насправді.

Унизу не виднілося жодного міста, всю планету вкривала чудова тропічна рослинність. Корабель Хадвелла взяв курс на невеличке село з хатинами, вкритими соломою.

«Можливо, я зустріну тут те, чого прагну», — подумав Хадвелл, коли корабель різко почав гальмувати.

Рано вранці Катага та його дочка Мел перейшли плетеним з лози мостом до гори Редж збирати квіти фрегу. Ніде в Ігаті фрег не цвів так пишно, як на горі Редж. І не дивно — гора була святилищем Тангукарі, усміхненого бога.

Ближче до полудня до них приєднався Брог, тупуватий молодий хлопець, який нічим не цікавився, крім себе самого.

Мел не полишало передчуття, що цього дня має статися дещо вкрай важливе, і вона замріялася. Дівчина була висока й струнка, під час роботи рухалася повільно, але впевнено, її довге чорне волосся розвівалося з вітром. Все навколо, таке звичне, нині здавалося їй незвичайно яскравим, особливим. Вона глянула на село — на хатки розсипані понад річкою, на вершину за селом, де здійснюва-лися ігатійські шлюби, й ще далі, на море у ніжних барвах.

Мел була найвродливішою дівчиною в Ігаті, навіть старий жрець визнавав це. Вона прагнула життя, сповненого цікавих подій. Але кожен день у селі одноманітно змінювався іншим, таким самим, і Мел все так само збирала тендітні суцвіття фрегу під гарячим промінням двох сонць. Це здавалося їй несправедливим.

Її батько працював енергійно, стиха щось наспівуючи. Він знав, що квіти мають перебродити у великій діжці. Лаг, жрець, промовить відповідні слова над напоєм і проллє його трохи перед ликом Тангукарі. Коли обряд здійсниться, все село включно з собаками розпочне розкішний бенкет.

Ці думки мовби підганяли його в роботі. Працюючи, Катага обмірковував тонкий і небезпечний план, завдяки якому збирався піднестися до вищого становища. Ці думки дарували йому неабияке задоволення.

Брог випростався, витер обличчя полою, глянув на небо, чи не збирається дощ.

— Агов! — погукав він.

Катага і Мел підняли голови.

— Он там! — показував Брод. — Там, ондечки!

Просто у них над головами з'явилася срібляста плямка у спалахах червоного і зеленого світла. Вона повільно спускалася, зростала просто на очах, поки не перетворилася на блискучу кулю.

— Пророцтво! — побожно прошепотів Катага. — Нарешті, після століть очікування!

— Треба повідомити в селі! — вигукнула Мел.

— Зажди, — зупинив її Брог, червоніючи й колупаючи землю пальцем босої ноги. — Я перший це побачив, еге ж?

— Ну звичайно, ти, — нетерпляче кинула Мел.

— А якщо я перший побачив, — вів далі Брог, — то прислужився селу… Чи не здається вам… Може, було б можливо… Може, було би правильно…

Брог хотів того, чого бажав кожен ігатієць, заради чого працював і за що молився, а деякі розумники на кшталт Катаги ще й розробляли для цього хитромудрі плани. Але вважалося непристойним називати це вголос. Однак Мел та її батько зрозуміли, про що йдеться.

— Як ти гадаєш? — звернувся Катага до Мел.

— Думаю, він на дещо заслуговує, —