Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

Брог потер руки:

— Може ти, Мел? Ти зробиш це сама?

— Але такі речі вирішує жрець, — заперечила дівчина.

— Будь ласка! — скрикнув Брог. — Лаг може вирішити, що я не готовий. Будь ласка, Катага! Зроби це ти сам!

Катага глянув на застигле обличчя дочки й зітхнув:

— Вибач, Брогу. Якби ми з тобою були самі ... Але Мел дуже суворо дотримується звичаїв. Нехай це зробить жрець.

Брогу довелося погодитись. Блискуча куля тим часом спускалася до рівнини поблизу села. Троє ігатійців забрали свої торби з ніжними суцвіттями й поквапилися додому.

Вони дійшли до плетеного з лози мосту через бурхливу річку. Катага пустив Брога вперед, Мел рушила слідом. Останнім на міст ступнув Катага. Він дістав з-під пов'язки на стегнах невеличкого ножа.

Як він і очікував, Мел і Брог не оглядалися. Обоє були надто заклопотані балансуванням на хисткому містку, стараючись утримати рівновагу. Катага дій-шов до середини мосту й провів пальцями по лозині, що слугувала за основу. За мить намацав місце пошкодження, знайдене за кілька днів до цього. Швидко черкнув ножем і відчув, що перерізав частину волокон. Ще один-два надрізи, й лоза не витримає ваги людини. Але наразі цього досить. Задоволений собою, Катага сховав ножа за пов'язку та поквапився наздогнати Брога й Мел.

Новина збурила все село. Ні чоловіки, ні жінки не могли говорити ні про що інше, крім великої події. Перед святилищем Інструменту розпочався імпровізований танець, який, однак припинився, коли старий жрець, накульгуючи, вийшов із храму Тангукарі.

Жрець Лаг був високим, виснаженим старим чоловіком. За багато літ він обличчям почав нагадувати усміхненого, доброзичливого бога, якому служив. На його лисій голові красувалася корона з пір'я — атрибут касти жерців. Старий важко спирався на священний чорний жезл.

Люди підійшли ближче. Брог стояв біля жерця, нервово потирав руки, побоюючись наполягати на отриманні винагороди.

— Мій народе, — промовив Лаг, — здійснилося давнє пророцтво Ігаті. З неба впала чарівна блискуча куля, як і сказано у стародавній легенді. Всередині кулі має бути схожа на нас істота, і це посланець Тан-гукарі.

Люди у захваті закивали.

— Посланець творитиме добро, й таких див досі ніхто не бачив. А коли він завершить свою роботу й зажадає спочинку — чекатиме винагороди, — голос Лага стишився до виразного шепоту. — Ця нагорода — те, чого прагне кожний ігатієць, те, про що він мріє, за що молиться. Це останній дарунок, який Тангукарі приносить тим, хто добре служить йому та селу.

Жрець звернувся до Брога:

— Ти, Брогу, — мовив він, — перший побачив прибуття посланця. Ти добре прислужився селу.

Жрець підніс руки:

— Браття! Чи гадаєте ви, що Брог має отримати винагороду, якої прагне?

Більшість людей погодилися з жерцем. Але вийшов наперед багатий торговець Васі.

— Це несправедливо, — заявив він. — Іншим доводиться працювати для цього довгі роки, приносити коштовні дари храму. Брог не зробив нічого надзвичайного, щоб заслужити винагороду. Крім того, він має низьке походження.

— Ти маєш рацію, — погодився жрець, і Брог скрикнув у розпачі, — але, — жрець вів далі, — щедрість Тангукарі поширюється не лише на шляхетних. Найбідніший з нас може прагнути цього. Якби Брог не був належно нагороджений, чи не втратили б надію інші?

Люди схвально загомоніли, й очі Брога засяяли вдячністю.

— На коліна, Брогу, — наказав жрець, обличчя якого випромінювало доброту й любов.

Брог став навколішки. Всі навкруг затамували подих.

Лаг підняв свій важкий жезл і щосили опустив його на череп Брога. Удару він завдав так вправно, що Брог звалився, мов підкошений, смикнувся і завмер. Піднесений вираз невимовної радості застиг на його обличчі.

— Як це прекрасно, — заздрісно прошепотів Катага.

Мел стиснула його руку:

— Не переймайся, батьку. Одного дня ти теж отримаєш свою нагороду.

— Сподіваюся, — зітхнув Катага. — Але чи ж можна бути цілком упевненим? Згадай-но Рії. Такої щирої, доброчесної людини годі було й шукати. Цей бідолашний старий працював усе життя та молився, благаючи наглої смерті. Будь-якої, аби лишень насильницької! І що ж врешті-решт сталося? Він помер уві сні! Що це за смерть для людини?

— Ну, й таке трапляється.

— Я міг би розповісти ще про десяток таких випадків, — сказав Катага.

— Постарайся не перейматися цим, батьку, — знову попросила Мел. — Знаю, що ти помреш так само красиво, як і Брог.

— Так, так... Але якщо подумати, смерть Брога була досить простою, невибагливою, — очі в Катиги заблищали. — Я хотів би чогось по-справжньому величного, чогось болісного, складного й захопливого на кшталт того, що призначено посланцеві.

Мей відвернула погляд:

— Ти забагато хочеш, батьку.

— Авжеж, справді, — кивнув Катага. — Добре, одного дня...

Він усміхнувся сам до себе. Атож, такий день настане! Розумний і сміливий чоловік усе тримає у власних руках і готує собі жорстоку смерть, замість того, щоб покірно чекати, поки про нього згадає забудькуватий жрець. Хай би це називали блюзнірством, або чим завгодно, внутрішній голос підказував Катазі, що людина має право помирати тією смертю, яку сама обере, й у таких муках, яких забажає, — звісно, вона здатна це собі влаштувати.

Згадка про надрізану лозу наповнила радістю його серце. Яке щастя, що він так і не навчився плавати!

— Ходімо, — звернувся він до Мел. — Час вітати посланця.

Вони разом із усіма мешканцями села рушили до місця приземлення кулі.

Річард Хадвелл відкинувся на спинку крісла й витер піт з чола. Останні тубільці щойно залишили його корабель, він ще чув їхні співи та сміх, з якими вони у вечірніх сутінках поверталися до села. У кабіні пілота розливався запах квітів, меду й вина. Гудіння барабанів, здавалося, ще відлунювало від сірих металевих стін.

Він усміхнувся, про щось згадав, дістав записник та ручку й записав:

«Це прекрасна планета величних гір та бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, зеленої рослинності джунглів, великих квітучих дерев у лісах».

«Непогано сказано», — подумав Хадвелл. Він зосереджено стиснув губи й продовжив:

«Тубільці належать до гуманоїдної раси, смагляві, гнучкі та спритні. Вони зустріли мене квітами й танцями і виявили ознаки радості та дружнього ставлення. Я без жодних проблем за допомогою гіпнотичного методу опанував їхню мову й незабаром почувався ніби вдома. Вони доброзичливі й веселі, делікатні та ввічливі, безтурботно живуть у гармонії з природою. Який чудовий приклад для Цивілізованої Людини!

Мимоволі