Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

м’ясних пирогів пана Нудля.[6]

І тут він вмер.

Архіректор глипнув на своїх колег-чарівників і навшпиньки підійшов до крісла на коліщатах, узяв зап’ясток у синіх венах, щоб перевірити пульс. Він похитав головою.

— Отак і я хотів би відійти, — сказав Декан.

— Як — бурмочучи про м’ясні пироги? — спитав Скарбій.

— Ні. Покійно.

— Стривайте. Стривайте, — сказав Архіректор, — знаєте, це неправильно. Згідно звичаю, Смерть сам з’являється на смерть чарівн...

— Певно, Він зайнятий, — поспішно сказав Скарбій.

— І то правда, — сказав Декан. — Мені переповіли про чималу епідемію грипу на Квірмському шляху.

— Та ще й буря минулої ночі. Багато кораблетрощ, смію зауважити, — сказав Лектор із Новітніх рун.

— І, звісно, це ж весна, коли в горах багато лавин.

— І моровиця.

Архіректор замислено погладив бороду.

— Гм, — сказав він.

* * *

Вважається, що з-поміж усіх створінь у світі тролі єдині рухаються в часі навспак. Якщо минуле видиме, а майбутнє приховане, кажуть вони, то це означає, що ви, певно, дивитеся не в той бік. Усе живе рухається крізь життя ззаду наперед. І це надзвичайно цікава думка, зважаючи на те, що її видобула раса, яка проводить більшість часу, гамселячи одне одного каменюками по головах.

Яким би шляхом він не йшов, Час був тим, що належало лише живим створінням.

Смерть мчав чвалом крізь згущення чорних хмар.

Тепер і в нього був Час. Час його життя.

* * *

Кошіль Бук втупився в порожнечу.

— Здоров? — сказав він. — Здоров. Є тут хто? Агов?

Чувся віддалений, самотній звук, ніби вітер у кінці тунелю.

— Виходь, виходь, де б ти не був[7], — сказав Кошіль, його голос трепетав від шаленої втіхи. — Не турбуйся. Я вже давненько цього чекаю, правду кажучи.

Він сплеснув своїми духовними долонями і потер їх із вимушеним захватом.

— Хутчій! Декого з нас чекає нове життя, — сказав він.

Пітьма лишилася незворушною. Не було ні подоби, ні звуку. Вона була пуста і безформна. І дух Кошеля Бука ширяв над поверхнею пітьми. Він похитав головою.

— Профукав курям на сміх, — пробурмотів він, — це геть не годиться.

Він трохи потинявся і потім, оскільки здавалося, що нічого не відбувалося, рушив до єдиного дому, який знав.

Це був дім, у якому він мешкав сто тридцять років. Той не чекав його назад і вчинив сильний опір. Потрібно бути дуже цілеспрямованим чи дуже могутнім, щоб таке здолати, але Кошіль Бук був чарівником понад сто років. Крім того, це наче вдиратися до власного дому, в старе добре знайоме обійстя, обжите роками. Відомо, де відчинене те метафоричне вікно, що як слід не зачиняється.

Коротше кажучи, Кошіль Бук повернувся у Кошеля Бука.

* * *

Чарівники не вірять у богів так само, як більшість людей не вважають за потрібне вірити в, скажімо, столи. Вони знають, що ті існують, вони знають, що ті існують задля чогось, вони знають, що ті мають місце в добре припасованому Всесвіті, але вони не бачать сенсу у вірі, в біганні колами й гуканні: «О пресвятий столе, без тебе ми всі — марнота!». Хай там як, чи то боги присутні тут незалежно від нашої віри, чи то існують лише як функція віри, з однаковим успіхом можна жити своїм розумом — а там хоч вовк траву їж.

Проте поруч із Великою залою Академії є маленька капличка, адже, хоча чарівники обстоюють вищеокреслену філософію, не можна стати успішним чарівником, даючи богам щигля по носі, хай навіть цей ніс існує в духовному чи метафоричному плані. Бо попри те, що чарівники не вірять у богів, вони знають напевне, що боги вірять у богів.

І в цій капличці лежало тіло Кошеля Бука.

Академія встановила двадцятичотирьохгодинну відкриту церемонію прощання із тілом після того прикрого конфузу тридцять років тому з покійним Маніжцем «Жартуном-Веселуном» Паливодою.

Тіло Кошеля Бука розплющило очі. Дві монетки дзенькнули об кам’яну підлогу.

Руки, схрещені на грудях, розчепилися.

Кошіль звів голову. Якийсь ідіот приткнув лілею йому на живіт. Його очі крутнулися туди й сюди. Він звів голову трохи вище.

Далі були ще дві свічки.

«Дяка Небесам за старого Паливоду, — подумав він. — Інакше я б зараз розглядав зісередини якесь дешеве соснове віко».

«Чудасія, — подумав він. — Я думаю. Безсумнівно».

Ого.

Кошіль лежав на спині, відчуваючи, як його дух наповнює тіло, ніби блискучий розплавлений метал наповнює форму.

Розжарені набіло думки пропікали шлях крізь його мізки, розпалюючи мляві нейрони до дії.

Так ніколи не було, поки я був живий.

Але я не мертвий.

Не живий і не мертвий.

Якийсь не-живий.

Або не-мертвий.

Ох, божечки...

Він рвучко себе всадовив. М’язи, які не працювали як слід сімдесят чи вісімдесят років, перестрибнули на найвищу передачу. Вперше за цілісіньке життя, і тут же він виправив себе, краще назвати це «період існування», тіло Кошеля Бука було цілком під контролем Кошеля Бука. І дух Кошеля Бука не мав наміру терпіти жодного зухвальства від якоїсь там купки м’язів.

Тепер тіло встало. Колінні суглоби трішечки поопиралися, але вони мали не більше змоги стримувати натиск сили волі, аніж божевільний комар — стримувати реактивний двигун.

Двері каплички були зачинені. Втім, Кошіль виявив, що найлегшого натискання вистачило, щоб вирвати запірку із одвірка й лишити сліди пальців на металевій дверній ручці.

— Ох, боженьки, — сказав він.

Він покермував собою в коридор. Віддалене клацання столового начиння і гудіння голосів навело на думку, що зараз триває один із чотирьох прийомів їжі в Академії. Він задумався, чи можна їсти, коли помер. Певно ні, подумав він.

І в кожному разі, чи міг він їсти? Не в тому річ, що він не був голодний. А річ у тому, що... ну, він знав, як думати, а для говоріння й ходьби вистачало лиш посмикувати за кілька доволі очевидних нервів, але як саме працює шлунок?

До Кошеля почало доходити, що людське тіло не керується мозком і тільки сам мозок вважає інакше. Насправді воно керується безліччю складних автоматичних систем, які дзижчать і переключаються із такою точністю, що, поки вони не зламаються, їх і не помічаєш.

Він обстежив себе з контрольної рубки в черепі. Він оглядав мовчазну хімічну фабрику печінки з такою ж щемливою тривогою, із якою майстер-різьбяр каное міг би оглядати комп’ютеризовану контрольну панель супертанкера. Таємниці його