Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

осягнення культурного виміру поступу, що відкриється, імовірно, для сина Анни та Петра. «Нема йому що до землі прив'язуватися, – урадили батьки, – вона іноді лише самого горя приносить! Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє! А старий Івоніка, що про се довідався, оживлено піддержує їхню думку», – говориться у повісті.

Така проблематика «Землі» Кобилянської перегукується з творами Василя Стефаника, який говорив на початку XX ст., що відчуває, як селянський світ лежить, як породілля, у муках, бо народжується новий світ, у якому «мужицтву» судилося пережити не одне випробування.

Переборення природного й інстинктивного зв'язку із землею не випадково у повісті «Земля» пов'язується з темою материнської любові, яка зближується зі станом божевілля. Надмірність любові визначає емоційні потрясіння Марійки. Соціально і культурно вона цілком пасивна: усе вирішує старий Івоніка. Марійка громадить, збирає добро, мріє про онуків, говорить до чоловіка на «ви». Як майже всі жінки у повісті, Марійка сприйнятлива до містики, вірить у ворожіння і передчуття. Це, так би мовити, особлива жіноча природа, розсіяна по всій повісті. Але Марійка, як і інші жінки, не ототожнюється із землею, хоча традиційна архетипна символіка землі – годувальниці, колиски і могили – має жіночі означення. Міфологема «земля» у Кобилянської віднесена до чоловічої сфери – старий Івоніка та син його Михайло розуміють голос землі і вдовольняють її жіночі бажання, а не Марійка. По контрасту, у повісті «Fata morgana» Коцюбинського із землею ототожнюється стара Маланка, а її жіноче єство зливається із диханням матері-землі. Так зовсім не традиційно Кобилянська розв'язує питання про архетип землі.

«Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов'ю і ненавистю, з кожним напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла», – зауважує авторка про Марійку. Різниця між нею й Івонікою та, що Івоніка знав, хто вбив сина, і все ж любив Саву, і плакав «невидимими, духовними сльозами». Це чоловіче точне знання, як присуд – «а як про се ніхто не знав, він знав про се». Зрештою, Івоніка переживає нещастя, віддавшись побожності і вірі «Так Бог дав!» – потішав він себе і силувався помиритися з долею. Другої, реальнішої розв'язки тої найстрашнішої події в житті він не дошукував. Інстинктом простої душі відчув, що інша була б йому нанесла горя, і він не переніс би її».

Марійка натомість не знаходить ані спокою, ані полегші. Вона живе у світі емоцій, слів і прокльонів – «розсипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав». Марійка живе несвідомим. Точніше, воно проривається через неї, і невідома й глибока сила, не підвладна ані розуму, ані словам, вступає в неї. Уже вимовивши «Сава убив його!» і відчувши «усім материнським інстинктом, що Сава убійник», вона, однак, не здатна прийняти й повірити в цю правду. З надмірності свого материнського чуття (адже «вона свої любила діти, страшно любила. Кров би дала за них») вона впадає в крайнощі любові-ненависті.

Кобилянська аналізує не так материнський комплекс власності, як нестабільність емоційно-психологічної і моральної натури жінки. Більше того – вона розглядає останню, як явище надзвичайного психоемоційного змісту. Діагноз божевілля Марійці ставить Івоніка – «в ту душу не зможе він уже ніколи сонця вложити». «Вона стала уникати людей, відпихати ворожо від себе всіх, що зближувалися приязно до неї, і понурилася цілковито у свій жаль, з якого не було для неї виходу».

«В неділю рано зілля копала…»: жіноче божевілля

У повісті «У неділю рано зілля копала…» (1908), побудованій на міфологемі гріха, Кобилянська дає ще один варіант студії жіночої долі. Вільнолюбна й горда Тетяна, вихованка циганки Маври, є тією невинною жертвою, яка спокутує гріховність людської натури, зокрема циганської. Маврина гріховна любов до двох чоловіків – отамана Раду і боярина – символічно передається її синові Грицеві і виявляється через «подвійність» його душі, прив'язаної водночас до чорнобривої Туркині і голубоокої Настки. В цьому наростанні гріховного конфлікту його розв'язка перекладена на безневинну жіночу натуру – Тетяну. Дика й горда її натура, повністю заполонена любов'ю до Гриця, виявляється найслабшою і найвразливішою ланкою. Тетяна божеволіє й у своєму безумі дає чарівне зілля Грицю, щоб знищити те лихо, що в ньому поселилося й обійняло його «подвійну» душу.

Це непоодинока ситуація, використовувана в літературі, і зокрема в українській, коли тягар нерозв'язних протиріч падає на жінку, а її емоційний і психологічний зрив веде до катарсису та заспокоєння всіх конфліктів. Так, ніби космос проривається через жінку, яка найвиразливіше реагує на соціальні та морально-психологічні негаразди патріархального світу. І саме жінка намагається у своєму божевіллі направити весь світ на «добре». «Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, – шаліє в її (Тетяниному – Τ. Γ.) мізку, – щоб його ніде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки… Ніде не було. Тоді буде добре». Кобилянська особливий наголос робила на тому, що Тетяна не свідомо труїть Гриця, але убиває лихо, яке є в ньому.

Події, відтворені у повісті Кобилянської, розгортаються навколо ідеї гріха, початок якого віднесено ще до прадавньої біблійної історії. Причому в цій історії обрано лише один апокрифічний епізод, а саме легенду про те, що предки циган «не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з Божим дитятком і Иосифом», що і зробило з циган «якихось ворогів». Таким чином Кобилянська конкретизує і загострює тему гріха – ідеться не лише про людський гріх, і не лише про прадавній гріх, але про гріх, який породжує зустріч з «іншим» – культурно, расово, тендерно «іншим». У даному випадку це зустріч з «чорними непрошеними гістьми», яка трапилася у далекому, замкненому горами буковинському селі.

Кобилянська від самого початку задає казкову перспективу своїй оповіді – «Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах». Саме місце, де відбулася драма, ототожнюється з невинністю і непорочністю природи – первісним раєм, куди приходить лихо і гріх. Село у горах, біля річки, «в ногах одної гори, названої «Чабаниця», до котрої і тулилося наше село», як до матері, під одностайним шумом смерек, лежало, як у колисці, і лише зустріч з «іншим» зруйнувала первинну непорочність цього світу.

Разом з циганами у село увійшов гріх, котрий розгортається ланцюгово й у своє коло затягує нові і нові жертви. І хоча зав'язкою гріха є зрада