Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

У листі говорилося, що «Чума на колесах» — це найвидатніший роман англій­ською мовою і що Траут має стати Президен­том Сполучених Штатів.

Траут прочитав листа вголос своєму папузі.

— Справи йдуть на краще, Білле, — сказав він. — Я завжди знав, що так і буде. Ось послухай.

І прочитав йому листа. В листі нічого не свідчило про те, що автор на ім’я Еліот Роузвотер був дорослим, казково багатим.

Кілґор Траут, до речі, не міг би стати Президентом Спо­лучених Штатів без конституційної правки. Він не народився в межах країни. Його місцем народження були Бермудські острови. Його батько, Лео Траут, зали­шаючись американським громадянином, багато років працював у Королівському орнітологічному товаристві — охороняв єдине у світі місце гніздування бермудських орланів-білохвостів. Ці великі зелені морські орли згодом вимерли, і ніхто нічим не допоміг.

В дитинстві Траут бачив, як помирають ці орлани-білохвости, один за одним. Його батько доручив йому меланхолійний обов’язок вимірю­вати розмах крил у мертвих птахів. То були найбільші створіння на планеті, що самостійно літали. І останній труп мав найбільший розмах крил, а саме дев’ятнадцять футів, два і три чверті дюйма.

Коли вигинули всі орлани-білохвости, було виявлено, що їх убило. Це був грибок, який атакував їхні очі та мозок. Люди занесли цей грибок у їхнє гніздище в невинній формі мікозу ніг.

Ось як виглядав прапор рідного остро­ва Кілґора Траута:

Тож Кілґор Траут мав депре­сив­не ди­тинство, незва­жаю­чи на сонячну погоду і свіже повітря. Песимізм, який охо­пив його в пізніші роки, який зруйнував три його шлюби, який вигнав з дому його єдиного сина, Лео, в чотирнадцять років, цілком імовірно корінився у гіркувато-солодкій мульчі орланів-білохвостів, що гнили.

Лист від фана прийшов надто пізно. Нічого доброго в цьому не було. Кілґор Траут сприйняв його як втручання в приватне життя. В листі Роузвотер обіцяв, що прославить Траута. Ось що сказав про це Траут, лише з папугою за слухача:

— Не пхайтеся в мій похоронний мішок.

Похоронний мішок був великий пластиковий конверт для свіжовбитого американського солдата. То був новий винахід.

Я не знаю, хто придумав похоронний мішок. Зате я знаю, хто придумав Кілґора Траута. Я.

Я дав йому криві зуби. Дав волосся, але зробив його сивим. Я не доз­во­ляв йому зачісуватись або ходити до перукаря. Воно росло в нього довгим і заплутаним.

Я дав йому ті самі ноги, що й Творець Всесвіту дав моєму батькові, коли він став жалюгідним старим. То були тонкі блідо-білі палиці. Зовсім без волосся. У химерних візе­рунках варикозних вен.

І за два місяці після того, як Траут отримав свій перший лист від фана, я придумав, що він знайде у своїй пош­товій скриньці запрошення виступити з промовою на мис­тецькому фестивалі на американському Середньому Заході.

Лист був від голови фестива­лю Фреда Т. Баррі. Він з повагою, мало не з благоговінням звертався до Кілґора Траута. Він прохав його стати одним із кількох видатних приїжджих учасників фестивалю, що триватиме п’ять днів. Фестиваль мав би відзначити відкриття Меморіального центру мистецтв імені Мілдред Баррі в Мідленд-Сіті.

У листі про це не йшлося, але Мілдред Баррі була покій­ною матір’ю голови, найбагатшого чоловіка в Мідленд-Сіті. Фред Т. Баррі за свої кошти збудував цей новий центр мистецтв — напівпрозору кулю на стояках. Вікон вона не мала. Коли освітлювалася вночі, куля нагадувала повний місяць на горизонті.

Фред Т. Баррі, до речі, був того самого віку, що й Траут. Вони народилися в один день. Але, звичайно, вони не були схожі. Фред Т. Баррі навіть уже не виглядав як білий чоло­вік, хоча був чистокровним англійцем. Що старішим і щасливішим він ставав і що більше випадало його волосся, то більше він виглядав як старий екзальтований китаєць.

Він так скидався на китайця, що почав одягатися як китаєць. Справжні китайці часто сприймали його за справжнього китайця.

Фред Т. Баррі зізнався у сво­єму листі, що він не читав творів Кілґора Траута, але з радіс­тю це зробить до початку фестивалю.

— Вас гаряче рекомендував Еліот Роузвотер, — сказав він, — який запевнив мене, що ви, можливо, найвидат­ніший з живих американських письменників. Не може бути вищої похвали.

До листа був прикріплений чек на тисячу доларів. Фред Т. Баррі пояснив, що це кошти на транспортні витрати і на гонорар.

То була велика сума. Траут раптом став казково багатим.

Ось як сталося, що запросили Траута: Фред Т. Баррі хотів, щоб в центрі уваги на Фестивалі мистецтв Мідленд-Сіті була казково дорога картина з олійним живописом. Хоч який багатий, він не міг собі дозволити купити таку кар­тину, тож він шукав, де б її позичити.

Перший, до кого він звернувся, був Еліот Роузвотер, у чиїй власності був Ель Ґреко вартістю три мільйони дола­рів, а то й більше. Роузвотер сказав, що фестиваль може взяти картину з однією умовою: запросить для виголошення промови найвидатнішого з усіх живих письменників, які пишуть англійською мовою, і ним був Кілґор Траут.

Траут посміявся з улесливого запрошення, але потім відчув страх. Оце знову хтось чужий порушував приват­ність його похоронного мішка. Втомлено закотивши очі, він адресував це питання до папуги:

— Звідки цей раптовий інтерес до Кілґора Траута?

Він ще раз перечитав листа.

— Вони не тільки хочуть бачити Кілґора Траута, — сказав він. — Вони хочуть, щоб він був у смокінґу, Білле. Тут ста­ла­ся якась помилка.

Він знизав плечима.

— Можливо, вони запросили мене, бо знають, що в мене є смокінґ, — сказав він.

Він дійсно мав смокінґ. Костюм лежав у дорожній скрині, яку він тягав за собою з місця на місце понад сорок років. Там були іграшки з дитинства, кістки бермудського орлана-білохвоста і ще багато цікавинок — зокрема смокінґ, який він одягав на танці якраз перед випуском із середньої школи імені Томаса Джефферсона в місті Дейтоні штату Огайо 1924 року. Траут народився на Бермудських островах і там ходив до початкової школи. Але потім його сім’я пере­їхала до Дейтона.

Його середня школа була названа іменем рабовласника, який також був одним із найвизначніших теоретиків у питанні людської свободи.

Траут вийняв зі скрині смокінґ і вдягнув. Смокінґ був дуже схожий на той, що його одягав мій батько, коли був старим-престарим чоловіком. Тканину вкривала патина зеленавої плісняви. Деякі з наростів