Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

брилах, які стирчали з нерівної стіни. Раптом одна з них кудись провалилася й крізь отвір, що виник, війнуло свіжим повітрям. Люди відчули його легенький подих — тиск повітря назовні був трохи більший, аніж у тунелі, а отже, і в ракеті. Мотика й сталевий лом запрацювали в гарячковому темпі, ґрунт уже ніхто не виносив, решта членів екіпажу, не маючи змоги допомагати тим, хто працював попереду, бо там не вистачало місця, скупчилися позаду. Зробивши кілька останніх ударів, Інженер хотів вилізти назовні, проте Координатор зупинив його. Він вирішив розширити вихід, отож звелів перенести останню порцію ґрунту до ракети, щоб ніщо не заважало в тунелі; минуло ще хвилин десять, перш ніж шестеро людей виповзли з овального отвору на поверхню планети.

2

Смеркалося. Чорна паща тунелю зяяла в пологому схилі невисокого пагорба. Люди стояли на його вершечку. Далі, аж до обрію, над яким сяяли перші зірки, простяглася величезна рівнина. Подекуди вдалині бовваніли якісь невиразні, стрункі, схожі на дерева силуети. Світла, яке посилала низька смуга заходу, було вже так мало, що всі барви довкола зливалися в суцільну сіру пелену. Ліворуч від непорушно застиглих людей похило стримів гігантський циліндричний корпус ракети. Інженер подумки прикинув його довжину: сімдесят метрів — отже, при падінні вона зарилася в глибину пагорба більш як на сорок метрів. Однак цієї хвилини ніхто не звернув уваги на велетенську чорну трубу, що вимальовувалася на тлі неба, трубу з безпорадно задертими гільзами стернових сопел. Люди глибоко вдихали холодне повітря з ледве відчутним незнайомим, невиразним запахом і мовчки дивилися вперед. Тільки тепер їх охопило почуття повної безпорадності — залізні мотики, здавалося, самі повипадали їм з рук. Усі стояли, повільно окидаючи очима неозорий простір — порожній, з обрієм, який губився в пітьмі, із зорями, що ліниво й розмірено мерехтіли у височині.

— Полярна? — озвався раптом Хімік, несвідомо знизивши голос, і показав на далеку зірку, що слабо мерехтіла в темному небі на сході.

— Ні, звідси її не видно — ми зараз... так, над нами південний полюс Галактики. Хвилинку... десь має бути Південний Хрест...

Задерши голови, всі вдивлялися у майже зовсім чорне небо, що іскрилось яскравими сузір’ями. Показуючи на них пальцями, пригадували їхні назви і на хвилину аж наче трохи пожвавішали, бо тільки зорі над цією мертвою, пустельною рівниною не були для них чимось зовсім чужим.

— Стає дедалі холодніше, як у пустелі, — сказав Координатор.

— Не страшно — сьогодні ми все одно нічого вже не зробимо. Треба вертатися у ракету.

— Що? До цього склепу?! — обурився Кібернетик.

— Якби не цей склеп, ми загинули б тут щонайпізніше через два дні, — холодно осадив його Координатор. — Не поводьтесь як діти.

Не сказавши більше й слова, він обернувся, повільно підійшов до отвору, чорна пляма якого ледь помітно вимальовувалася за кілька метрів на схилі пагорба, і, спустивши ноги, пірнув у тунель. Якусь мить іще видно було його голову, а потім щезла й вона. Ті, котрі залишилися, мовчки переглянулися.

— Ходімо, — напівзапитально-напівствердно буркнув Фізик.

Трохи повагавшись, усі рушили слідом за ним. Поки перші вповзали в тісну діру, Інженер, який, чекаючи своєї черги, стояв поруч Кібернетика, запитав:

— Ти помітив, як дивно пахне тут повітря?

— Так. Воно якесь гірке... Ти знаєш його склад?

— Він схожий на земний. Є ще якась домішка, проте вона нешкідлива. Зараз не пригадую. Усі дані — в маленькому зеленому томику, на другій полиці в бібліо...

Він змовк, згадавши раптом, що сам засипав бібліотеку купами мергелю.

— А хай йому... — сказав без жодної злості, з великим сумом і почав протискуватися в чорне нутро тунелю.

Кібернетик, лишившись сам-один, раптом відчув себе ніяково. Це був не страх, а тривожило гнітюче почуття загубленості, неймовірної чужості пейзажу, до того ж, у необхідності повертатися в глиб глинистого тунелю було щось принизливе. «Мов ті черв’яки», — подумав він і, схиливши голову, слідом за Інженером протиснувся в тунель. Однак не витримав і, вже пірнувши в отвір по плечі, підняв голову, глянув угору й попрощався поглядом із зірками, які спокійно блимали на небесному склепінні.

Наступного дня дехто запропонував винести харчі на поверхню, щоб поснідати там, але Координатор заперечив — мовляв, це тільки завдасть зайвого клопоту. Отож вони снідали при світлі двох ліхтариків під кришкою люка, запиваючи вже зовсім вихололою кавою.

— Послухайте, а як це, власне, сталося, що у нас увесь час було добре повітря? — раптом запитав Кібернетик.

Координатор усміхнувся. Його запалі щоки протнули сірі зморшки.

— Балони з киснем уціліли. Гірше з очищенням. Нормально працює тільки один автоматичний фільтр — аварійний, хімічний; усі електричні, ясна річ, відмовили. Через якихось шість-сім днів ми почали б задихатися.

— І ти про це знав? — неквапливо запитав Кібернетик.

Координатор нічого йому не відповів.

— Що будемо робити? — запитав Фізик.

Вони мили посуд у відрі води. Лікар витирав його одним зі своїх рушників.

— Тут є кисень, — сказав він, з брязкотом кидаючи алюмінієву тарілку на стос інших, — а це означає, що тут є життя. Що тобі про це відомо?

— Майже нічого. Пробу атмосфери брав космічний зонд, звідси й уся наша обізнаність.

— Тобто як? Він навіть не сідав на поверхню Едема?

— Ні.

— Це справді неабияка обізнаність, — сказав Кібернетик.

Він намагався витерти обличчя спиртом, яким змочував з маленької пляшечки тампон вати. Води, придатної для вжитку, залишилося дуже мало, і ніхто не вмивався вже другу добу. Фізик при світлі ліхтарика розглядав своє відображення в полірованій поверхні кондиціонера.

— Не іронізуй, — спокійно відповів Координатор. — Якби склад повітря тут був інший, якби в ньому не було кисню, я вбив би вас.

— Що? — Кібернетик від подиву трохи не впустив пляшечку зі спиртом.

— І себе, звичайно, теж. Ми не мали б навіть одного шансу з мільярда. Тепер він у нас є.

Усі замовкли.

— Ти вважаєш, що оскільки тут є кисень, то мають бути рослини й тварини? — запитав Інженер.

— Не обов’язково, — відповів Хімік. — На планетах Альфи Малого Пса є кисень, проте нема ні рослин, ні тварин.

— А що ж там є?

— Світляки.

— Люменоїди? Бактерії?

— Це не бактерії.

— Та облиште вже ви! — кинув Лікар. Він, прибравши посуд, саме закривав коробки з харчами. — У нас