Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А коли в номері мене побачила, мені здалося, ти від страху ледве не зомліла, — проникливим шепотом каже він, присуваючись ближче і знову вриваючись у мій особистий простір.
— Неправда, — червонію, згадуючи, як він застав мене, коли я повзала підлогою з ганчіркою в руках. Це взагалі не робота моєї мрії. Швидше вимушений захід. Тимчасовий.
— Я дуже уважно спостерігав за твоєю реакцією, Авроро. Тебе аж перекосило від одного погляду на мене, тож не бреши, — жорстко карбує він. Від його шарму не залишається й сліду.
— О, не вигадуйте те, чого не було, — закочую очі, дратуючись. — Насправді я злякалася, бо не знала, як давно ви спостерігали за мною. Я сьогодні проспала, не встигла поснідати, а вже майже обід був і в голові паморочилося з голоду. Тому я поцупила з незачепленої тарілки зі сніданком шматочок шинки. Вирішила, що ви могли бачити це й поскаржитесь адміністратору. Покоївка, яка краде їжу постояльців — ось це з мене б посміялися. І звільнили б тієї ж хвилини, — емоційно підсумовую я.
Дамір завмирає на хвилину, мені здалося, що зараз він розсміється мені прямо в обличчя, але він, як і раніше, дотримувався серйозного виразу. Лише запропонував:
— Нумо тоді обідом пригощу, чи що? — вже привітніше.
— Я не голодую, — хитаю головою, усміхаючись.
— Заспокойся, Авроро, хіба я це мав на увазі? — уже м’якшим тоном звертається до мене. — Мені просто приємно перебувати в компанії такої дівчини, як ти.
— Ви мене лякаєте. Занадто нав’язливі. І я вас не знаю, — наводжу переконливий і, до речі, правдивий аргумент.
— Так уже познайомилися, — розводить руками.
— Ви нахаба.
— Смілива заява, так мене ще ніхто не називав. Ти додому зараз? Нумо підвезу, дорогою й познайомимося, якщо ні снідати, ні обідати, ні вечеряти зі мною не хочеш.
— Не думаю, що нам по дорозі. А ви справляєте враження дуже зайнятої людини.
— Я зроблю коло, не хвилюйся щодо цього. Тим паче зараз он як поллє, — кивком вказує на вікна, і я хмурюся, тому що небо і справді затягнуло хмарами, а гуркіт грому все гучнішим і гучнішим стає.
— Дякую, але не треба, — вимовляю сиплим голосом. Настрій якось разом опустився нижче плінтуса.
Випиваю решту чаю, кошуся на недоїдений Женею круасан. Я ж так нормально й не поїла, думала перекушу, поки розмовляємо з ним, але в залі дуже багато людей і до нас за п’ятнадцять хвилин так і не підійшов офіціант, а розмова вийшла короткою зовсім. А тепер ось Дамір своєю присутністю дратує.
Знову повертаюся до вікна, потім на чоловіка дивлюся. Він чогось чекає. Якщо не згоди, то відмови. А я останнім часом настільки безрозсудні вчинки роблю, що сама не розумію як вимовляю:
— Гаразд, тільки врахуйте, що коли я говорила, що живу далеко, то мала на увазі саме це. Без перебільшень.
— Сподіваюся, не в сусідній області? — на обличчі Даміра розтягується задоволена усмішка. Сподіваюся, у його плани нічого більше не входить, окрім «милих» розмов.
— Не в сусідній, але зараз такі затори містом, що шлях стільки ж за часом займе. Але ми можемо в метро, — з глузуванням говорю я, сама ж підіймаюся зі свого місця й тягнуся до куртки.
— А ти кумедна, Авроро. Сподіваюся, мені вистачить часу, щоб вмовити тебе на побачення.
— Хвилину тому була вечеря, тепер побачення. Мені здається, ви занадто поспішаєте.
— У мене просто гарна хватка. І я вмію досягати свого.
Я лише похитала головою на його самовпевнену заяву. За вікном пролунав ще один гуркіт грому, а по склу забарабанили великі краплі. Напевно, скористатися пропозицією Даміра не така вже й велика дурість.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без зобов'язань, Аріна Вільде», після закриття браузера.