Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Глава 4

Теодор

 

Щойно розлетілися чутки про смерть дядька, мій телефон почав розриватися. Висловити співчуття дзвонили великі замовники, партнери, верхівка правління та прості робітники з виробництва. Жаль, що дядько цього не чув. Ось де була справжня його родина.

Нік влаштовував офіційну частину похорону, хоч і влаштовувати було особливо нічого. Дядько спланував усе до останньої стрічки у вінку. Залишалося лише зробити кілька дзвінків.

Цю нещасну сіру мишку, мою наречену, медсестра повела нагору і напоїла заспокійливим. Однією проблемою менше. Хоча зовсім скоро доведеться із нею розібратися. Тож краще не випускати її з уваги!

Нік натякнув, що дядько підклав моїй ласій до дівчат натурі велику свиню. Старий інтриган!

Неодружений родич мені всі вуха продзижчав про те, що в двадцять шість час думати про одруження. Навіть знайомив мене із доньками партнерів. Але наші уподобання ніколи не збігалися.

Ось і зараз. Що він побачив у цій безбарвній Олі? З усієї зовнішності у неї помітні, мабуть, лише очі. Красивого насиченого блакитного відтінку. Все інше – фігури немає, ноги-сірники, одягатися не вміє, парфумами не користується, на голові – не зрозуміло що.

Навіть поряд не стояла із моєю останньою пасією – Міланою! В цієї панночки є на що подивитися та є за що потриматися. Чим я й займався весь минулий тиждень в Італії.

Сто років нікуди не вибирався. А тут дядькові стало краще. Він почув нашу пікантну телефонну розмову з Міланкою, зрадів, подумавши, що я на комусь зупинився, і відправив мене у відпустку. Майже примусово.

Звичайно, я був у зв'язку з офісом онлайн. Повернувся додому на кілька днів зустрітися із важливим замовником. А потім у дядька стався напад. Найсильніший і найважчий.

Старий ледве кров'ю не кашляв – кричав, познайом із нареченою, та познайом! Ну я й написав Мілані: «Вилітай першим рейсом. Зіграєш мою наречену для дядька».

Звичайно, я не планував одружуватися з цією грудастою дурепою. Я взагалі не збираюся одружуватися. Просто хотілося заспокоїти хвору людину.

Але Міланка у своєму репертуарі – на перший рейс спізнилася. Бо дві години збирала своє дорогоцінне шмаття. Потім ще й в аеропорту застрягла, бо його, бачте, загубили. А вона для знайомства хотіла одягнути якусь особливу сукню.

Ну ось і дострибалася! Тепер буде вдавати з себе покоївку, якщо захоче залишитися, звичайно. Але я майже певен, що захоче. Вона ласа на розваги та дорогі подарунки.

Люблю таких відвертих дівчат - не уявляють себе Джульєттами і ніякі "справжні" почуття не імітують. Тому що немає їх, справжніх. А є взаємовигідні умови. І всі любовні справи, вважай, той самий бізнес. Є в тебе бабки - красунь будеш затискати, ні - перебивайся сірими мишками, як Оля. Все просто – простіше нема куди.

Сподіваюся, Мілана також це розуміє і не влаштує мені сцену ревнощів. А хоч і влаштує – їй вистачить одного погляду на мою наречену, щоб усе прояснити. Жодних почуттів до цієї поганулі у мене немає і ніколи не буде.

Я міг би відправити її додому просто зараз. Але треба потерпіти хоча б до оголошення заповіту. Невідомо, яку безглузде «сімейне» доповнення старий дописав. Ось що у нього за характер? Навіть після смерті лізе у моє особисте життя!

З такими неналежними про покійного дядечка думками я продовжував відповідати на дзвінки і розгрібати поточні справи. І так закрутився, що забув попередити Мілану про невеличке ускладення у вигляді моєї «нареченої».

Добре, що встиг перехопити її у машини і одразу заявив:

– Зараз спокійно, Мілано. Не підвищуй голос. Я маю тобі дещо сказати.

– І так ти зустрічаєш свою кішечку? – полізла обійматися блондинка.

Я взяв себе в руки і відсторонив її. Треба сказати, що виглядала вона шикарно. Еталон стилю та сексуальності, і локони накрутила, як я люблю.

– Чорт, Мілано! Ти що, ще й по салонах вешталася?

– А що, тобі не подобається, пусю? – надула вона губки.

– Мені б сподобалося більше, якби ти приїхала сюди, коли дядько був ще живий!

– Ой! Я не встигла? Тепер він не побачить моє плаття.

– Мілано!

– Вибач, Тео. Я хотіла сказати мені дуже шкода, що він помер. Але ж він був уже старенький і довго хворів.

Так, з апетитними лялечками один недолік – катастрофічна нестача мозку!

– Мілано, – намагаюся не кричати, бо чую шум біля дверей і кроки по доріжці. – Дядько хотів побачити мою наречену перед тим, як вписати її в заповіт!

– Що ти кажеш?

– Те, що мені довелося познайомити його з першою-ліпшою покоївкою, що трапилася на очі. І запам'ятай гарненько, її звуть Оля. Для всіх вона тепер моя наречена. Повторюй!

– Оля – твоя наречена.

– І до оголошення заповіту її служницею будеш ти.

– Я? Служницею?

– Звичайно, якщо хочеш бачитись зі мною. А якщо ні, то ніхто тебе не тримає.

Мілана підтискає губи і відвертається до машини.

- Теодоре! Твоя наречена шукає тебе! – кричить здалеку Нік.

Я обертаюсь. Зам наближається широкими кроками, а за ним незграбно дріботить Оля. Її і без того щупле тіло затиснуте, в очах читається тривога.

– А це, гадаю, ваш багаж? - запитує Нік з глузуванням і киває на гору валіз.

Оля з жахом дивиться на Міланкіни скарби. А тут же речей тільки на тиждень.

Але, хвилиночку, чому він так із нею поводиться?

– Я ж казав, їх привезуть пізніше, – ціжу крізь зуби. – Покоївка Олі їх привезла.

– Це ваша покоївка? – Нік знову повертається до Олі і смикає її лікоть, від чого обличчям дівчини пробігає судома.

Та що він собі дозволяє? Вона ж моя наречена, нехай і фіктивна.

– Звичайно, Нік! Оля має покоївку. Помічницю, якщо хочеш. І негайно відпусти її руку, – крокую до заму і розтискаю його пальці. На білій шкірі чітко видно сліди занадто жорсткої хватки. Мої пальці мимовільно пробігають по руці дівчини. – А ще в Олі дуже ніжна шкіра…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍