Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

невпевнено мовив він. — То я пішов…

І Незнайомий Дядько відпустив її руку. Дівчинка не звернула на це жоднісінької уваги, а й далі захоплено дивилася на далекий вогник. І тоді Незнайомий Дядько покинув її саму.

А вона стояла і дивилася. Червоний маячок зачаровував. Його мерехтіння було таке рівне, таке ритмічне, таке передбачуване. Він її вабив. Вона сама не помітила, як ступила перший крок. А коли згадала, що мама забороняє іти з подвір’я, то подвір’я було вже далеко. А вогник… Часом їй здавалося, що його можна помацати, а часом — що він далекий, мов зорі, та одне було незмінне — до нього хотілося йти. І вона вперто брела засніженою вулицею — наче її притягував потужний магніт. Іноді, послизнувшись, випадково втрачала його з очей. І тоді починалось ось що.

Усе, що вона бачила, ставало раптом однаково близьким і втрачало об’єм — так, ніби вона впиралася у величезну світлину. А все, що чула, — однаково гучним. Найболісніше, що в безперервну какофонію вливалися її власні думки, і вона не могла відрізнити їх від реальних звуків. Тоді дівчинка мимоволі торкалася пальцями крихітної мушлі слухового апарата, але виймати його не було жодного сенсу. Бо річ була не у звуках, а в ній.

«Особливості розвитку» — це словосполучення порохнявіло десь у глухих закутках її пам’яті, бо сама дівчинка не вважала себе особливою. Їй не було з чим порівнювати. Вона не знала, що інші діти бачать світ інакше. Що реальність не виштовхує їх назовні, не стає пласкою, не перетворюється на мішанку зі звуків однакової гучності. Зате знала, як із цим дати раду.

Щойно світ утрачав об’єм, виштовхуючи її на пласку поверхню, вона завмирала, піднімала долоньки на рівень очей і ритмічно плескала.

Плесь! Плесь-плесь! 

Далекі звуки враз відділялися від близьких, тихі од гучних, реальність набувала форми, і вона знову «вмикалася» у цей світ, опиняючись усередині.

Плесь! Плесь-плесь! 

Мерехтливий червоний вогник тепер легко можна було відшукати очима, щоб знову йти туди — до цукрового заводу, розташованого на околиці селища.

Плесь! Плесь-плесь! 

Дівчинку звали Надя.

Коли пітьма огорнула Буськів Сад і вечірнє повітря завмерло в передчутті завірюхи, Надя вийшла до старого цукрового заводу, територія якого врізалася в селище, як виступає в океан скелястий ріг. Кажуть, його спорудили мало не одночасно із селом, чи навіть — селище заснували задля заводу. Він був серцем і духом міста, все існувало навколо нього і завдяки йому. Але нікого, хто пам’ятав би той час, уже не залишилося.

Цукрозавод давно не працював. Інша річ, що його мали відкрити знову. Вже навіть полагодили і поновили електропостачання. Залишалося тільки завезти обладнання. Власне, оті червоні сигнальні лампи на верхівці труби і були першою ластівкою прийдешнього ренесансу, що обіцяв вдихнути життя не лише в мертву будівлю, а й у селище, яке помирало. А головне, цукрозавод обіцяв надати цьому новому життю сенсу.

Але було таке, про що не знали місцеві мешканці — а маленька особлива дівчинка і поготів, — на цукровому заводі облаштувалося зло.

І якби від воріт, де стояло зараз дівчисько, ви подалися простісінько до дверного отвору, що жовтів попереду, а звідти — не в цех, а сходами вниз, то опинились би в напівтемному підвальному приміщенні. Посеред нього був давно спорожнілий каналізаційний колектор, що більше скидався на басейн. Занадто маленький і занадто глибокий — немовбито його спорудив охочий стрибати з вишки, який водночас ненавидів плавати… А при самісінькому дні колектора, наче голодні пащеки велетенських черв’яків, зі стін стирчали жерла двох труб завбільшки понад метр. Обидві вони під крутим нахилом поринали в надра закинутих каменярень, що лабіринтом розкинулися під усім селищем. Колись, коли цукровий буряк гуркотів тут по металевих жолобах, а в повітрі щільною запоною стояв нестерпний сморід, мордаті труби зливали відходи просто в катакомби. Та вже багацько років єдиним їхнім вмістом була іржа, що покривала стіни.

Так ось: нині з труб струменіло світло.

І якби ви зазирнули в одну з них, то відразу наразилися на холодний, безжальний погляд Звіра, що стояв потойбіч.

Розділ 5

Фатальна помилка номер два

Андрій сидів у закушпеленому кабінеті слідчого Микитюка. Понаскидувані в кутку архівні теки, три допотопні монітори просто на підлозі, порожні стелажі у три ряди, старі обдерті стільці… Можна подумати, працівники райвідділку забули, де звалище. Ні, звісно ж, не забули… Реформа дісталася сюди поки що лише у вигляді двох відносно нових комп’ютерів, але списати гори старого мотлоху теж було цілим бюрократичним ритуалом, і тому все це очікувало свого часу… Молодика на небі чи ще чогось…

Серед купи того непотребу по-сирітському притулився облуплений письмовий стіл. Слідчий Микитюк, худий тип із виснаженим обличчям, згорбився перед монітором і щось нестерпно довго набирав одним пальцем на замацаній клавіатурі.

— Виходить… — він звірився з комп’ютером. — Починаючи з 23:47, вона телефонувала вам чотири рази. Так?

— Мабуть. Я не рахував.

— З якою метою?

— Та звідки я знаю… Я не взяв слухавку.

— Чому?

— За кермом був. Їхав… — Андрій подумав, чи варто пояснювати куди, і просто додав: — На похорон.

— Чому вона телефонувала саме вам, якщо ви кажете, що давно розійшлися?

— Поняття не маю! Ми відтоді не спілкувалися. Взагалі.

— Але ж виходить, що дівчина телефонує колишньому хлопцеві, з яким не спілкується, а за п’ять хвилин… — він намалював у повітрі зашморг навколо шиї.

Андрій важко зітхнув і спохмурнів. Слідчий уткнувся носом у монітор. Андрієві здавалося, що перед ним на екрані — щось особисте про них. Світлини, роздруківки розмов… Чужий чоловік на простирадлах… Усього цього на моніторі слідчого Микитюка, ясна річ, не було і бути не могло, але Андрюхина фантазія вже украй розійшлася. Стало неприємно. Наче хтось потис тобі руку спітнілою холодною долонею… Урешті слідчий нахилився й зашарудів у шухляді. Він щось дістав і заходився перекладати в себе на колінах.

— Ану… Погляньте… — байдужо промимрив він. — Упізнаєте когось?

На стіл розсипом лягли світлини, і слідчий негайно вп’явся в Андрія поглядом.

Андрюхине лице залишалося цілком безпристрасним, от лише вуха вмить побуряковіли. Очі неквапно перейшли з одного фото на інше, потім так само флегматично ковзнули по ліктях слідчого, що лежали на столі, по ледь засмальцьованій тканині його костюма, пройшлися гладенько виголеним підборіддям і, нарешті, зустрілися з його уважним поглядом.

— Але ж ти й виродок, — спокійно мовив Андрій.

Вона була сфотографована вже в морзі. Фотограф безпардонно взяв у кадр красиві груди і між ними грубий шов, який залишив патологоанатом. Прекрасна і після смерті… Якби не потворний ліловий пруг навколо шиї…

— Я вибачаюся… — знизав плечима слідчий, знову склавши світлини стосиком. — Повинен був подивитися на вашу реакцію. Всяко буває. Навіть навмисне доведення…

— Подивився? — процідив Андрюха.

Він одвернувся. Руки ледь помітно тремтіли, і слідчий якийсь час уважно свердлив їх очима.

— Питань, так сказать, більше не маю, — завершив Микитюк. — Ви не за кермом? Може, трохи, щоб нерви, так сказать…

І слідчий видобув зі столу пляшку горілки. За хвильку старанно подмухав у склянку сумнівної чистоти і налляв десь на палець, так і не дочекавшись відповіді.

— Я не п’ю.

— А хто каже! Один ковток… Ви аж