Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Я вже кілька років хотіла переманити своїх улюблених виробників косметики ще до попередньої компанії й сьогодні зранку помітила, що вони шукають когось на терміновий проєкт. Одразу побігла до Аліни Вікторівни, що затверджувала те все. А вона, виходить, разом зі своїм Борисом Віталійовичем, таки підписала з ними угоду й все любому Владику передала.

– Приб’ю, – прошипіла, подумки таки визнаючи – робота неймовірна. Тепер то проект вже точно буде його.

Але навіть на це не залишалося часу. Сіла переносити дані до програми, яку сама для себе налаштувала ще на попередній роботі. Вона вкрай допомагала в таких екстренних ситуаціях. Хоча все ж часу забирала чимало й навіть Влад, що з якогось дива чекав мене (чи не підвезти додому хотів), здається, вже давно пішов.

Позгруповувала результати вже близько дев’ятої й хвилин через двадцять занесла все ще тепленький звіт до кабінету Аліни Вікторівни. Звісно, що її вже давно не було. Вирішила не вмикати світло й забігти туди-сюди, але в тьмяному світлі вуличних ліхтарів вловила силуети людей, зображених на фотографіях. В одному з них було щось надто знайоме, тож підійшла ближче. Невже це правда?