Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Вийшовши з машини, побачила, як небом із заходу на схід пронеслося світло, за ним пройшла ударна хвиля, пошкодивши кілька вікон на верхніх поверхах «хмарочосів», а потім до її вух долинув приглушений гуркіт, який прокотився слідом за світлом із невеликим запізненням. Це не блискавка. Аян таки здійснив постріл... Що ж тепер буде? Уява враз намалювала каральний рейд дроїдів і кіборгів по Долині... Серце шалено закалатало. Добре, що її браслет лишився на Аді, і її прискорене серцебиття ніхто не відстежить. Навіщо вона погодилася? Треба було відмовитися, але вже пізно.

Вона повернулася до машини і стала глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Виходило не дуже. Лише коли її перестало трясти, пішла до своїх вихованців.

Хлопці, захоплені стрільбою, нічого не чули й не бачили, крім мішеней. Лялечка, узрівши Марію, затримала на ній погляд пронизливих штучних очей.

— Вони вистрілили, — сказала кіборг після паузи.

— Я чула, — кивнула Марія. — Тепер лише чекати.

— Так, чекати, — погодилася Лялечка і перевела увагу на Пітера, який підійшов до неї з гвинтівкою і запитав, чи можна з неї постріляти.

 

Аян зі своїми спільниками повернувся, коли сонце вже сіло.

— Усе вдалося? — запитала Марія, підвівшись.

— Майже, — втомлено відповів Аян, відвівши погляд.

— Щось не так?

— Суден чомусь було два, — відповіла за нього Уна. — Ми вирішили вдарити по контейнеровозу, бо друге було якимось дивним, схоже на дрон. Розряд влучив у кріплення і весь нижній ряд контейнерів злетів. Вони розкидані на території недобудованої атомної станції, тож якщо завтра вдень за ними ніхто не прилетить, увечері ми їх перевіримо й обчистимо.

— А чому відразу не перевірили кілька штук? Чи ви були далеко? — запитав Бо́рис.

— Ну, ми пішли перевіряти, — знизав плечима Боб. — Там один контейнер впав, як виявилося, на дах якоїсь захованої під дорогою будівлі атомної станції, а у ній... — він поглянув на Аяна і замовк.

— У ній ми дещо знайшли, — продовжив Аян, зустрівшись із ним поглядом. — Там було шістнадцять незвичних сріблястих штук, але цілою була лише одна. Ми привезли її з собою.

— Що за штука? — насторожено запитала Марія.

— Я не знаю, що це. Але вона величенька. Ми лишили її на платформі: щоб побачити, треба вийти надвір.

На платформі, окрім попереднього вантажу, так само накритого сіткою, стояла доволі велика срібляста яйцеподібна капсула із яскравим червоним звивистим знаком на дверцятах.

— Що це таке? — запитав Стефан, підійшовши майже впритул до підніжжя капсули.

— На ній знак біологічної небезпеки! — прогримів голос Лялечки, і її очі спалахнули червоним.

— Не думаю, що там щось небезпечне, — заперечив Аян.

— Таке маркування просто так не наносять.

— По-перше, ми просканували розбиті капсули і жодної небезпеки в них не виявили, хоча на них також був цей знак, а по-друге... знак перевернутий. Думаю, це зробили, щоб натякнути на безпечність вмісту.

Лялечка наблизилася до капсули, просканувала її променем із ока.

— Ззовні вона чиста, але всередині може бути небезпечною. Її потрібно знешкодити, ми не знаємо, що там.

— Є підстави вважати, що всередині людина, — напружено сказав Аян.

— Людина? — здивовано перепитала Марія.

— У розбитих капсулах ми виявили муміфіковані тіла з розтрощеними черепами. Також ми знайшли двох мертвих працівників тієї... лабораторії. Вони були в робочих комбінезонах і халатах, тож точно там працювали. Їх убили всіх разом. Не знаю, кого першим: працівників, а потім людей в капсулах, чи навпаки, але вбили вже давно.

— Чому ж ця капсула ціла? — запитав Стефан, обернувшись до Аяна.

Той помовчав, важко зітхнув, а потім поглянув на Марію і тихо сказав:

— На цю капсулу була накинута «вуаль».

— «Вуаль»? — перепитала вона і перевела приголомшений погляд з нього на сріблясту поверхню капсули, а потім знову на нього. — Але звідки вона там?

— Один із загиблих працівників — твій Макс, Маріє...

Їй здалося, що земля під ногами раптом стала ватною і вона стрімко почала провалюватися — ноги підкошувалися. Щоб не впасти, схопилася за край платформи, з іншого боку її підтримала Уна.

— Що таке «вуаль»? — десь здалеку долинув синтетичний голос Лялечки.

— Це такий вид захисту, потім поясню, — так само глухо почувся і голос Аяна.

Всі голоси перетворилися на гул. Марія не чула, про що вони говорили, вона невідривно дивилася на капсулу. Її Макс працював у лабораторії? Чому вона про це не знала?

Макс часто їздив до міста, іноді затримувався до ночі. У молодості вона його страшенно ревнувала, але він присягався, що в нього, крім неї, нікого нема.

Сім років тому він сказав, що ненадовго їде до міста у справах, і не повернувся. Вона весь цей час сподівалася на диво й чекала на його повернення. Їхній старий пікап тоді знайшли в центрі і пригнали на ферму. Всередині не було ні записки, ні Максових особистих речей... але вона все одно його чекала.

Мимоволі Марія простягнула руку до капсули й торкнулася теплого металу, який нагрівся за день і ще не встиг охолонути. Цю капсулу накрили «вуаллю». Тобто... нападниками були не люди. Інші не встигли накрити? Чи була бійка і «вуалі» з них злетіли?

— Аяне... — насилу вимовила Марія. — Ти покажеш мені те місце?

— Ти впевнена, що хочеш його побачити?

— Так. Я маю забрати Макса і поховати як слід. Я візьму із собою платформу, щоб... — почала Марія й замовкла, оскільки відчула рукою поштовх: із середини капсули хтось намагався гупати.

— Я сам привезу тобі його тіло. Повір, тобі краще не бачити те місце, — звернувся до неї Аян, по-своєму зрозумівши те, чому вона замовкла.

— Там видовище не для слабкодухих, — підтвердив Боб.

— Відкрийте капсулу! — вигукнула Марія, відступивши на крок.

— Капсулу не можна відкривати, її треба знешкодити, — прогриміла Лялечка.