Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Що ж, пішки проходжатись я також люблю.

Дорога завернула у ліс. І був він звичайнісінький собі ліс: дерева, кущі, трави. Де-не-де пробігають струмочки, кожна стежина кудись веде й обов’язково перетинає галявинку між трьома ясенями. Ця галявина не варта опису: уся витоптана тисячами підков та чобіт, вона не затримує на собі погляду. Зате лише через неї можна потрапити до іншої – а потрапивши, уже не хочеться йти. Усе в ній причаровувало з першого погляду: старезні дуби вишикувались колом та простерли свої руки до неба, вони наче захищали цей маленький куточок світу від усього лихого ззовні, а тендітні смерічки та мужніші граби вклонялися їм, наче покірні люблячі діти. Трави між них були приворожені. Коли не прийдеш, а вони шелестять, шелестять… Часом крізь шепіт прохоплюються слова. Але слова ті на дикій незвіданій мові.

І ти заплющуєш очі, відчуваєш надійні рідні руки на твоїх плечах, а руки охоплюють їх та спускаються до вуздечки, і люблячий подих вдаряє тобі в шию, а десь під тобою гарцює розгарячіле створіння, тебе підкидає то вгору, то вниз, і вітер дме тобі в лице, і трави шепочуть таємні слова… Але миті казкові залишились далеко в дитинстві. Бо не було вже надійних рук, не було люблячого подиху у спину.

«Батько…» – в моїх вухах шепотом відлунювала його остання казка. А що, як вона й справді не була казкою? Так, за всіма законами жанру, вона не мала права залишатися казкою. Але де знайдеться така героїня, що одразу підкориться жанру та не намагатиметься його спростувати? Ні, ця вперта, дурнувата героїня нізащо не загляне в очі істині, не осягне очевидного. Куди їй – повірити, що вона справді героїня роману? Що справді в ній тече кров принцеси із невідомого далекого королівства? Що попереду – болюча розгадка?

Ні, вона до останнього переконуватиме себе: «Маячня».

Нарешті став долинати гомін голосів. Це розпочиналося місто. Я наблизилася до широкого кам’яного мосту і зачудовано спинилась: вдалині виблискував королівський мармуровий палац. Та мені було не туди, тож я стріпнула захмарними мріями й рушила далі.

 Якийсь камінчик на мосту відскочив від моєї ноги й гупнувся в рів. Прозора вода пішла брижами. Вона завжди була такою чистою – аж не схоже на фортечний рів, чи не так? Та він давно не виконував своїх прямих функцій, а королівські архітектори старалися відшліфувати кожен клаптик міста.

 Спокій із тишею розвіялися різко – я опинилася посеред різношерстого людського натовпу. Кожен кудись поспішав, вигукував, тягнув щось за собою… Захекані хлопчаки ганяли вулицями із посланнями, жовтодзьобе курча здійснювало віртуозну втечу, і зо п’ять нажаханих бізнесменів хапалось за ним, а в дюжини возів одночасно тріскало по колесу…

Та це було дрібничкою у порівнянні з тим, що діялось у найбільш людній частині міста — в тій, куди я прямувала. Порахувати кількість прилавків було неможливо, та ніхто й не ставив собі цієї безглуздої задачі. Мені здавалось, що тут можна було придбати все: від кількаграмової шпильки до п’ятитонного слона! Але слона мені не потрібно було, я прийшла сюди з кошиком по продукти. Першим мою увагу привернув аромат хліба. Такого хліба, як у нашому Кета́лі, ніде більше не пекли! Чим-чим, а ним наше королівство й справді мало право гордитись.

Продавчинею цього дива з див була жіночка із відкритим лицем та характерною пишністю форм. Вона весь час гомоніла із сусідкою по прилавках, що займалася ласощами. Та крім офіційного звання, у панянок було ще й інше – «народний рупор найнадійніших чуток і переказів!»

І рупор цей – ніколи не змовкав.

– … ага, всі так метушаться – одразу видно, що щось буде! – втовкмачувала продавчиня. – У мене ж нюх на такі справи! Нюх, кажу тобі! Зуб даю!

– Так-так, – кивала співрозмовниця. – Якщо він прибуде, то свято обіцяється! Королівський бал, марші-паради по всіх вулицях…

– І купа-купа нових покупців!

– О, що так, то так! Мені так імпонує правління нашого славного короля! Його Величність, Конрад ІІІ так прихорошив наш любий Андерталь, – (столиця нашого королівства), – що сюди зі всього світу з’їжджаються!

– Повністю з тобою згодна, – закивала продавчиня. – Куди не глянь – одна краса! За якого короля іще так було, га?

– Ото ж бо й воно! – лепетала інша, відважуючи товар покупцям. Я так прилаштувалася, що на мене не звертали уваги. – І всі бенкетують, і всі співають! Раніше що не день – то походи якісь трублять, міжусобиці всякі… А як Конрад ІІІ до правління прийшов – одразу мир і злагоду встановив!

Їх як послухати, то я тут взагалі одна така із нюнями своїми: то матір не любить, то батька нема…

– Ой, не скажи, – похитала головою жіночка. – Останнім часом так розбійники розперезалися, страх просто! То там грабунок, то там якийсь напад… Уже й на вулицю вийти страшно! Чесне слово, хай йому грець!

– О, а ти чула, як ватага Піта Аллена пограбувала королівську карету під самим замком?

Я нашорошила вуха: згадана особа ставала все відомішою з кожним днем.

– Чула, чула! Звісно чула! – із запалом вигукнула продавчиня. – Та це таке нахабство, що слів не вистачає! Мені здається, що той головоріз не побоїться короля в його спальні пограбувати! Зуб даю, от що!

– І то правда, матері їй ковінька. Навіжений він чи що?