Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 3

Скрипить так, немов я всередині величезного, сто років не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очі відкриватися не бажають, а в роті немов бульйонні кубики жував. Задоволення ще те, однак міняти шило на мило, тобто повертатися в реальність хочеться ще менше.

Загалом, нагадує літні ранки на турбазі «Сонячне» на Арабатській стрілці. У досвітні години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляє. Тремтиш, як цуцик, під тонесеньким простирадлом (ну, а звідки тепліші покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускається?), а вилізти і вдягнутися ліньки. Бо там, назовні, ще холодніше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?

О-хо-хо… Все проти мене. Є на світі сила незборимої дії, що будь-якого підніме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема — мокрі пелюшки — зад від ліжка відірвеш.

Справа у мене тумбочка. Треба покласти на неї руку і, вже знайшовши точку опори...

Не зрозумів? А куди вона поділася? Просив же батьків мої речі не чіпати і меблі не переставляти.

Стоп! Які батьки? Вони що, вночі приїхали з села і насамперед кинулися порядок наводити? Дурня... А навіть як би так, то чому я нічого не чув? Начебто, вчора на спиртне не налягав. Та й в барі не засиджувався. Скоренько познайомився з цією... як її?.. Даша? Катя? Згадав… Аня.

Твою дивізію! Наявність голої дівиці в ліжку ненаглядного і «сама скромність» синочка, могла маму і до інфаркту довести.

Квапливо помацав ліжко лівіше, але і під цією рукою також виявилися якісь дошки. Холодні і неприємно слизькі на дотик.

Так що тут відбувається, врешті-решт?!

Підкоряючись наполегливій вимозі організму, приклав зусиль, і повіки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І тріпочуче вітрило.

  — О, схоже, панич прокинувся... — пролунав поряд, але поза зором, неприємний, хрипкий голос. — А ще кажуть, ніби шляхтичеві, для міцного сну треба не менше трьох перин підстелити. Чуєш, Крук! Може, помилився ти? І ніякий він не княжич?

— Горня ракії кого хочеш приспить... — пробурчав у відповідь уже знайомий голос. А пам'ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пірата». — Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кілька днів тому на купі гною за шинком спав?

Дружний регіт підтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дійсно траплявся. Втім, той і сам не заперечував, бо відповів цілком добродушно.

— Я ж не про себе... І гнойова купа ще не найгірше місце, де мені доводилося ранок зустрічати. Гей! Барило! Пам'ятаєш Бахчисарайський зиндан?

— Щоб він згорів... — приєднався до розмови ще хтось. Голос долітав здалеку.

— Земля і гноївка не горять... — каркнув у відповідь Хрипун. — Це ж там я свій нинішній голос здобув. А до цього кращим співаком у Звенигороді вважався. На свята в церковному хорі співав. Ех... — зітхнув голосно. — Тепер-то мені в храм шлях заказано. Стільки нагрішив, що навіть як би захотів покаятися, все не пригадаю.

Краєм вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зі мною раніше. І потрапляння в інший час, і козака Василя Полупуда, і наші з ним пригоди. А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закінчилися... назавжди. А для мене стали значно неприємнішими.

— А ось ми у панича запитаємо... — вирішив звернутися до мене за допомогою Крук. — Мабуть, учений краще в цьому розуміє. Гей, Петре! Чуєш, що питаю?

Навіть якщо б і чув, з відповіддю довелося б зачекати. Організм, що остаточно прокинувся, так рішуче зажадав полегшення, що я аж застогнав. Жваво схопився на ноги... Застогнав ще раз, від пекучого болю, що блискавицею прострелив голову... Але рятівний борт був поруч, залишилося тільки шаровари припустити.

О!.. Райська насолода...

Разом зі шлаками з організму вийшла і слабкість. Стало не так гидко на душі, та й в голові трохи прояснилося.

Іржання десятка луджених горлянок, що супроводжувало процес очищення, навели мене на думку, що чоловічий колектив далекого минулого, нічим не відрізняється від тих компаній, у яких мені доводилося бувати раніше. У далекому майбутньому... І, поки мене не почали бити... і навіть не зв'язали, треба набирати очки. Ставати, якщо не своїм, то хоч не ворогом чи порожнім місцем.

Привів одежу в порядок і повернувся обличчям до човна. Однощоглове вітрильне судно. Полупуд сказав — купецький байдак. Вісім лав. На кожній по парі веслярів. Жилаві, «в'ялені» тіла. М'язи, сухожилля і ніякого жиру. Шкіра дублена. А обличчя... Матусю рідненька! Будь-яке вночі побачиш — загикуватися почнеш. Яке хочеш каліцтво чи рубець від поранення придумай, придивися і знайдеш.

Тим паче треба пристосовуватися. Так що нічого тягнути, відразу заходимо з козирних.

— Байку хочете послухати?

Байка — це святе. Будь-яка дорога насамперед одноманітність і нудьга. Плюй на долоні та веслуй. Веслуй і плюй... Он як очі заблищали. Немов у псів, що варену кістку занюхали. Але я на них не зважаю, дивлюся тільки на одноокого. Чекаю його дозволу. Тим самим, підкреслюючи владу Крука і старшинство.

Здається, оцінив. Хмикнув значущо і кивнув.

— Можна і послухати. Сподобається — дам похмелитися. Ні — п'ять батогів отримаєш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍