Читати книгу - "Нюрнберґ-2, Левко Лук'яненко"

Хто має порушити перед владою РФ питання про її матеріальну й моральну відповідальність?

Стаття 102, ч. 2 Конституції України встановлює: «Президент України є гарантом… прав і свобод людини і громадянина».

Отже, відповідно до Конституції нашої держави виступити на захист прав і свобод громадян України зобов’язаний Президент.

Компенсація має бути моральна і матеріальна.

Моральна компенсація має бути в формі визнання Російською Федерацією своєї вини та каяття — як це зробила Західна Німеччина за злочини Гітлерівського режиму.

Матеріальна компенсація має бути здійснена в дусі Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

Позаяк жоден народ у світі в добу новітньої історії не зазнав такого масового брутального порушення прав людини, як український народ, то необхідно внести в комплекс заходів ООН по відзначенню 50-ї річниці Загальної декларації прав людини, відзначення 55-ї річниці голодомору в Україні з відповідною доповіддю представника України в ООН та подати проект резолюції ООН із всесвітнім визнанням геноциду українського народу, що його скоїв комуністичний тоталітарний режим із закликом до Російської Федерації вчинити моральну й матеріальну компенсацію українському народові.

Професійними органами, що здійснюють зовнішню політику держави, є Міністерство закордонних справ та представник України в ООН. Цими органами президент України і має виконати згаданий міжнародний захист законних інтересів громадян України.

Про Голодомор як геноцид та відповідальність за нього. В преамбулі Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року написано: «…геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і меті Організації Об’єднаних націй», і що цивілізований світ засуджує його.

Стаття 2 Конвенції дає визначення геноциду:

«У цій Конвенції під геноцидом розуміють такі дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

— убивство членів такої групи;

— навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення.»

Праці членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні та інших авторів документально і наочно доводять, факт геноциду українського народу.

Згадаю тут декілька з цих праць:

«Голод-33. Народна книга-меморіал» засновників Асоціації Лідії Коваленко й Володимира Маняка, видання 1991 р.;

«Безкровна війна (книга свідчень)» Олександра Міщенка, «Молодь», 1991 р.;

«Репресоване краєзнавство», колективна праця, вид. 1992 р.;

«Колективізація і голод на Україні 1932–1933 рр.», вид. «НД», 1993 р.;

«Голодомор 1932–1933 рр. Причини і наслідки». Матеріали Міжнародної наукової конференції 9–10 вересня 1993 року, вид. 1995 р.;

«Чорні жнива. Голод 1932–1933 років у Валківському та Коломацькому районах Харківщини», вид-во М. П. Коць, 1997 р.

«Механізм масового терору», С. Білокінь. «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР», Київ, 1999 р.

В анотації до книги В. Маняка і Л. Коваленко є слова: «Хай ця гірка книга, народжена після десятиріч безмовства, ляже першим нашим каменем у підмурівок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу». За цим першим «каменем» мав би початися великий потік публікацій.

Тема вивчення загальнонаціональної трагедії від 1991 року і досьогодні є темою ентузіастів. Впродовж десяти років незалежності держава стоїть осторонь. Навіть більше того — ставиться негативно, як до якоїсь опозиційної течії. Асоціація тільки недавно отримала маленьке приміщення, але держава ще не дала жодної гривні на допомогу Асоціації в її діяльності чи на видання її праць. Проголошення України незалежною державою мало б сколихнути весь учений світ на вивчення недавньої історії мордування української нації і під опікою держави породити величезний потік відповідної історичної, публіцистичної, художньої літератури. Замість цього маємо малесенький струмочок, що живиться ентузіазмом якоїсь сотні патріотів та фінансовою допомогою закордонних українців, таких, наприклад, як подружжя Мар’яна та Іванни Коць.

Маняк і Коваленко посвятили книгу «Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932–1933 роках, пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої з трагедій 20 століття». Отже, знищено мільйони громадян України, знищено цілі села й хутори. Навіщо? Доктор історії Василь Марочко пояснює: «Протягом голодного лихоліття відбувалося насильне переселення колгоспників з Росії та Білорусії в Україну» (Міжнародна наукова конференція, Київ, 09–10.09.93. Матеріали. Київ, 1995 р., с. 72).

Ці дії мають ознаки злочину геноциду, передбаченого статтею 2 згаданої Конвенції.

Стаття 3 Конвенції:

«Належить карати за такі дії:

а) геноцид;

б) змова з метою скоєння геноциду;

в) пряме і публічне підбурювання до скоєння геноциду;

г) замах на скоєння геноциду;

д) співучасть у геноциді.»

Радянська влада планувала, організувала, залучила багато людей і скоїла геноцид, при цьому велика кількість низових урядовців розуміли, що були співучасниками злочинних дій.

Стаття 6 Конвенції:

«Особи, яких звинувачують у скоєнні геноциду чи інших, перелічених у статті 3 злочинів, мають бути засуджені компетентним судом тої держави, на території якої був скоєний злочин».

Стаття 7, ч. 1 Конвенції:

«Щодо видачі винуватих, геноцид та інші, перелічені в статті 3 злочини не вважаються за політичні злочини».

Таким чином, «Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року відносить до компетенції України розшук злочинців, витребування їх з території іншої держави і засудження їх на території України українським судом. Це означає, що процедура видачі злочинців Україні іноземною державою є та ж, що й при видачі кримінальних злочинців.

Позаяк на геноцид як міжнародний злочин не поширюється строк притягнення до кримінальної відповідальності, то на українській державі лежить обов’язок притягнути до відповідальності тих, хто коїв чи був співучасником у скоєнні злочину геноциду українського народу.

В українській державі влада поділена на законодавчу, виконавчу і судову. Частина 2 статті 124 Конституції України встановлює:

«Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі».

Правовідносини: український народ — громадянин України — жертва, з одного боку, держава СРСР — репресивний орган держави — репресивна група — кат, з другого боку, виникли в ході скоєння геноциду на українській території. Ці правовідносини підлягають юрисдикції суду України. Верховний суд України у співпраці з Генеральною прокуратурою України зобов’язані порушити кримінальну справу і почати попереднє слідство про відповідальність за геноцид українського народу.

Причиною та сигналом для порушення такої справи може бути подання або Асоціації дослідників голодоморів в Україні, або спільне Асоціації й Інституту історії Академії наук України, або ще чиєсь. Авторство не має юридичного значення.

За достатню підставу для порушення кримінальної справи можуть правити перелічені вище праці з описом конкретних епізодів злочинних дій в Україні 1932–1933 років.

Щоб конференція не тільки збагатила наші теоретичні знання, але й ми виступили