Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

- Вас, та­ту, все ка­рає як не п'ятни­ця, так не­дi­ля, - ска­зав Кар­по нас­мiш­ку­ва­то.

- Ти вже в нас ве­ли­ко­ро­зум­ний. Ко­ли б пак бу­ло ко­пирс­нуть хоч раз зас­ту­пом то­го ка­торж­но­го гор­би­ка! Що ж те­пер бу­де­мо на свi­тi бо­жо­му ро­би­ти? - бiд­кав­ся ста­рий Кай­даш.

- Кидаймо сно­пи та хо­дiм до церк­ви, - ска­зав Кар­по.

В ста­ро­го батька й справ­дi бу­ла та­ка дум­ка. Йо­му хо­тi­лось од­мо­ли­тись за свiй грiх. Кар­по­вi ще бiльше хо­тi­лось до церк­ви. Вiн тiльки пог­ля­дав, як Мот­ря йшла на го­ру до церк­ви, як увiй­шла в бра­му, як пе­рей­шла цвин­тар пiд зе­ле­ни­ми виш­ня­ми й ста­ла ко­ло са­мих две­рей, ко­ло дiв­чат.

Карпо гля­нув на во­зи й важ­ко здих­нув. Тре­ба бу­ло браться за ро­бо­ту.

Вже задз­во­ни­ли на "Дос­той­но", як Кай­даш з си­на­ми впо­рав­ся ко­ло во­за, од­вiз сно­пи в двiр, а на го­рi зос­тав­ся тiльки по­ла­ма­ний вiз.

Старий Кай­даш на­ки­нув сви­ту й пi­шов до церк­ви од­мо­лю­ва­тись за свiй грiх. За ним слi­дом пi­шов i Кар­по, щоб по­ди­ви­тись на Мот­рю.

Карпо пе­рей­шов цвин­тар i тiльки встиг ки­ну­ти очи­ма на Мот­рю. Во­на зу­мис­не ста­ла ко­ло дiв­чат з са­мо­го краю. Кар­по лед­ве вгля­дiв на хо­ду її гост­рi, як нiж, очi, вхо­пив її блис­ку­чий пог­ляд з-пiд вiн­ка квi­ток та зе­ле­но­го лис­тя.

Виходячи з церк­ви, Кар­по дог­нав Мот­рю за бра­мою. Її дов­гi стрiч­ки ма­яли на вiт­рi, не­на­че лис­тя роз­кiш­но­го хме­лю, що по­чiп­ляв­ся на то­по­лi. Мот­ря за­ту­ли­ла гу­би хус­ти­ною, але за­раз їх од­ту­ли­ла й смi­ли­во спи­та­ла:

- Чи вий­деш по обi­дi на му­зи­ки?

- Вийду! А ти, Мот­ре, вий­деш?

- Вийду, хоч би й ма­ти не пус­ка­ла, - од­ка­за­ла Мот­ря i по­бiг­ла на греб­лю та й схо­ва­лась за вер­ба­ми, тiльки чер­во­нi стрiч­ки бли­ща­ли мiж зе­ле­ним лис­том.

"Ой, ва­жу я на цю дiв­чи­ну вра­жу, та не знаю, чи бу­де во­на моєю: в'ється, як в'юн у ру­ках, та ко­ли б не вис­лиз­ну­ла з рук", - по­ду­мав Кар­по та й пi­шов у ха­ту.

По обi­дi на ву­ли­цi вда­ри­ли троїстi му­зи­ки i пiш­ли че­рез все се­ло до корч­ми, виг­ра­ва­ючи до­ро­гою. За­во­ру­ши­лись дiв­ча­та на го­ро­дах та в сад­ках, ви­си­па­лись на ву­ли­цю, аж пе­ре­ла­зи зат­рi­ща­ли. Жни­ва кiн­чи­лись, нас­та­вав вiльнi­ший час. Дiв­ча­та зби­ра­лись на гу­лян­ку пiд корч­мою. Корч­ма сто­яла ко­ло греб­лi над став­ком мiж ви­со­ки­ми вер­ба­ми. Всi дiв­ча­та бу­ли тiльки в чер­во­них ки­бал­ках, од­на Мот­ря прий­шла в квiт­ках та в стрiч­ках. Дiв­ча­та згля­да­лись од­на з дру­гою та все пог­ля­да­ли на Мот­рю. Мiж па­руб­ка­ми за­чор­нi­ла ви­со­ка сму­ше­ва Кар­по­ва шап­ка. Кар­по най­няв му­зи­ки дiв­ча­там. Усi дiв­ча­та зди­ву­ва­лись. Нiх­то не до­га­давсь, що вiн най­няв му­зи­ки для од­нiєї Мот­рi. Мот­ря пiш­ла у та­нець i по­ве­ла за со­бою дру­гих дiв­чат. За дiв­ча­та­ми пiш­ли в та­нець хлоп­цi. Тiльки Кар­по сто­яв од­да­ле­ки, зак­лав­ши од­ну ру­ку за по­яс. Вiн не лю­бив i не вмiв тан­цю­вать. Од­да­ле­ки вiн спiд­ло­ба ди­вив­ся на Мот­рю, як на її пле­чах ма­ня­чi­ли дов­гi кiн­цi стрi­чок, як дрi­бо­тi­ли в тан­цях її чер­во­нi чо­бо­ти, як бряж­ча­ло на шиї доб­ре на­мис­то з ду­ка­ча­ми.

Музики ра­зом ста­ли, не­на­че стру­ни пор­ва­ли. Дiв­ча­та пе­рес­та­ли тан­цю­вать. Кар­по все сто­яв та ско­са пог­ля­дав на Мот­рю. Вiн не прис­ту­пив до неї, не роз­мов­ляв з нею. Мот­рю по­ча­ла бра­ти злiсть. Над­ве­чiр дiв­ча­та по­ча­ли роз­хо­ди­тись. Пiш­ла до­до­му й Мот­ря, тро­хи сер­ди­та на Кар­па. Кар­по наз­дог­нав її i пi­шов з нею по­руч, але дов­го не про­мов­ляв i сло­ва. Мот­ря мовч­ки лу­за­ла на­сiн­ня. Дов­би­шiв двiр був не­да­леч­ко. Вже бу­ло вид­ко са­док i за­дим­ле­ний верх. Во­ни пiш­ли греб­лею.

- Чого це ти, па­ру­бо­че, слiд­ком iдеш за мною? Ма­ти вгля­дить та ще й ви­лає, - ска­за­ла Мот­ря, не див­ля­чись на Кар­па.

- А як я свис­ну за сад­ком, чи вий­деш?

- Я б об­са­ди­ла че­реш­ня­ми двiр, щоб i тво­го го­ло­су не бу­ло чуть.

- Чому ж так?

- Хто те­бе знає, чи ти гор­дий, чи ти пиш­ний, чи гор­до не­сеш­ся? Я не знаю, чи ти ме­не вiр­но лю­биш, чи з ме­не смiєшся. Ще й сла­ви на все се­ло на­ро­биш.

Карпо спи­нив­ся пiд вер­бою на греб­лi. Мот­ря i со­бi ста­ла.

- Я не гор­дий, я не пиш­ний i гор­до не не­су­ся. Я те­бе, Мот­ре, щи­ро люб­лю i з те­бе не смi­юся.

Мотря ста­ла якась доб­рi­ша i лас­ка­вi­ша. Во­на ос­мiх­ну­лась i гля­ну­ла Кар­по­вi прос­то в вi­чi. Її блис­ку­чi очi не­на­че лег­ка ро­са при­си­па­ла.

- Як зiй­дуть зо­рi на не­бi, я ви­дам ма­те­рi ве­че­рю та й вис­ко­чу на ча­сок у са­док. Про­щай, Кар­пе! - ска­за­ла Мот­ря i крут­ну­лась пе­ред ним так швид­ко, що її стрiч­ки об­си­па­ли йо­му ли­це, нi­би пу­хом.

"Ой ти, дiв­чи­но, з ку­че­ря­вої ру­ти-м'яти зви­та та з гост­ро­лис­тої шельвiї!" - по­ду­мав Кар­по i по­вер­нув на­зад до до­му.

Минуло не­дiль зо двi. Вже кiн­ча­лось лi­то. Пе­ред са­мим Се­ме­ном Кар­по зас­лав до Мот­рi ста­рос­тiв. Ста­рос­ти за­мi­ня­ли хлiб; Мот­ря не цу­ра­ла­ся Кар­па.

На Се­ме­на ста­рий Кай­даш на­дiв но­ву чор­ну сви­ту, за­су­нув за па­зу­ху па­ля­ни­цю, взяв у ру­ки цi­пок i пi­шов з своєю жiн­кою до Дов­би­шiв у гос­тi. Кай­да­ши­ха вбра­лась, як у не­дi­лю, в гор­сет, в жов­тi чо­бо­ти, в но­ву бi­лу сви­ту, ще й за­су­ну­ла в ру­кав бi­лу хус­точ­ку. Дов­би­шi бу­ли ба­га­тенькi, i Кай­да­ше­вi хо­тi­лось се­бе по­ка­зать пе­ред ба­га­ти­ря­ми.

Кайдаш з жiн­кою ввiй­шов у Дов­би­шiв двiр. Над­во­рi бу­ло га­ря­че, як лi­том. Сон­це тiльки що звер­ну­ло з пiвд­ня. Кай­да­ши­ха ста­ла ко­ло во­рiт i об­тер­ла по­лою пил з жов­тих чо­бiт. Не­да­ле­ко од ха­ти пiд гру­шею Мот­ря тер­ла ко­ноп­лi, її ру­ки хо­ди­ли хо­до­ром. Тер­ни­ця гав­ка­ла пiд її ру­ка­ми, як суч­ка, дрiб­но та го­лос­но, аж скри­пi­ла, аж ви­ла. Жме­ня ко­но­пель ма­яла в її ру­цi не­на­че ли­ся­чий хвiст.

- Добридень, моя ди­ти­но! Бо­же, по­мо­жи! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi то­неньким го­ло­сом.

- Доброго здо­ров'я! Спа­си­бi! - обiз­ва­лась Мот­ря з сад­ка, i її ру­ки не пе­рес­та­ва­ли во­ру­ши­ти ме­чик тер­ни­цi. Во­на тiльки пiд­ве­ла го­ло­ву вго­ру i знов спус­ти­ла очi на тер­ни­цю.

- Чи батько та ма­ти до­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Дома. Во­ни в ха­тi, - обiз­ва­лась Мот­ря, i тер­ни­ця за­мовк­ла на хви­ли­ну та й знов за­гав­ка­ла на ввесь са­док.

Довбишка виг­ля­ну­ла в вiк­но й до­га­да­лась, що Кай­да­шi йдуть на розг­ля­ди­ни. Во­на мит­тю зас­ла­ла ска­тер­тю стiл, пок­ла­ла на сто­лi хлiб, на­ки­ну­ла на се­бе гор­сет, а Дов­биш вис­ко­чив у сi­ни, вско­чив у хиж­ку i на­ки­нув на се­бе сви­ту.

Ще Кай­да­ши­ха роз­мов­ля­ла в дво­рi з Мот­рею, а Дов­биш­ка од­чи­ни­ла сi­неш­нi две­рi й ста­ла на по­ро­зi. Кай­да­шi при­вi­та­лись до Дов­биш­ки. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла їх у ха­ту. В сi­нях гос­тей стрiв Дов­биш i по­цi­лу­вав­ся з ни­ми. Всi во­ни ввiй­шли в ха­ту, i гос­тi знов поз­до­ров­ка­лись з ха­зяїна­ми.