Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

     Піднявши свій меч і взявши свій спис тісніше, я приєднався до своїх товаришів. Разом ми пройшли через ворота в серце бою. Гримучі гармати, мечі, кличі та крики створювали апокаліптичну симфонію війни, яка супроводжувала нас на шляху до ворога. Мені було важко усвідомлювати, що це може бути останній бій мого життя. Але я розумів десь всередині, що в цей момент треба зробити все можливе для того, щоб захистити своїх братів та сестер, своє місто і свою рідну землю, а в ідеалі й свою шкуру. Йшов і згадував, як перед виходом стояли командири, тиснули нам руку і промовляли нам: "Ви – остання надія Йорльфа, і разом ви повинні зробити все, що можливо, щоб виграти цю війну."

    Хаос і крики були всюди — все, як розповідали ранені, яких заносили до палацу. Тоді мені це здавалось перебільшенням. Раптово я смикнувся від гучного звуку скреготу металу за спиною. Я і мої товариші обернулися і побачили, що за нами закривають ворота. Бісове командування кинуло нас там помирати, поки самі сиділи у теплі, уроди! Але робити нічого, єдиний шанс на виживання — це перемогти. Я себе добре заспокоював думкою, що нас там цілий полк, тисяча відбірних палацових воїнів. "Дайте нам волю, і ми завоюємо світ" — думав я, адже ми ж набагато сильніші звичайної гвардії, кращі з кращих, як то кажуть! А головне, що з нами два воїни роду.

    Поки ми розбивалися на групи по 50 людей, мені дуже пощастило — я зумів приєднатися до загону, який вів особисто один із цих воїнів. Шанси на виживання значно виросли. Заспокоївши себе цією думкою, я йшов за спиною цього гіганта, сподіваючись, що він сам з усім впорається. А в ідеалі ми навіть не зустрінемо ворога. Але через те, що він нас вів у гущу битви, ця надія швидко розвіялася. Чим ближче ми підходили до епіцентру битви, тим менше залишалося надії піти звідси живим. Будівлі були зруйновані та горіли, всюди були мертві. В якийсь момент я помітив, що ми вже й самі йдемо по обгорілих кістках місцевих, хоча їм вже набагато краще зараз, ніж нам буде через декілька хвилин.

    Ми вже бачили вдалині гвардійців, з якими повинні були об'єднатися, як раптом з одного палаючого житла на наш лівий фланг вистрибнула якась істота. "Демон!" — різко почулося з усіх боків. За першу секунду ми втратили більше десятка воїнів. Я разом з іншими зайняв оборонні позиції, щоб стримати монстра. Звірюга, що вистрибнула з полум'яного пекла, була кривавою і палючою еманацією жаху. Її вогняні очі горіли вночі та віддзеркалювали безжальність і безмежну жагу до знищення. Страх ледь не паралізував мої руки, але щось мене підтримувало, можливо, банальне бажання жити. Зі страшним вигуком демон наблизився, його загострені кігті виблискували в місячному світлі, і він був готовий розривати нас на шматки. Я чув, як мої товариші поруч також намагалися тримати свої позиції, несучи вперед мечі та списи. Це була просто недолуга купа м'яса і металу, з купою рук і ніг. Воно було метрів два або три висотою, а що найбільше запам'яталося, так це запах... Він був не просто огидний, а найгірший з усіх, таке відчуття, ніби це купа трупів, які вже розкладаються дуже багато днів під палючим літнім сонцем. Ця істота різко рвонула на нас, але збоку на неї кинувся наш гігант. Такого сильного удару я в житті не бачив. Він своїм могутнім ударом з такою легкістю і водночас силою відрізав демону пів тіла.

    Але на цьому не зупинився і наніс ще декілька дуже точних і сильних ударів, після чого ця істота рухнула на землю, а гній з його тіла почав просочуватися у сніг і землю. Не встигли ми оговтатися, як воїн наказав нам йти далі за ним і не відставати. Деякі спробували дезертувати, але далеко не вдалося їм втекти... Ми були вже в кільці демонічних породжень. Сама довга і страшна ніч у житті... Швидким маршем ми добралися до нашого місця призначення, відбиваючись всю дорогу від усіляких невеликих створінь. Але коли дійшли, зрозуміли, що запізнилися. Тіла солдатів були повішані на дерева та стовпи... Насаджені на коли й просто розмазані по стінах, як масло по хлібу. Це не піддавалося ніякому розумінню. Нас готували битися з людьми та захищати стіни, але це все було занадто... Біль, який ми відчували, був глибше, ніж лише фізичний біль. Це був біль від втрати, біль від безглуздих зусиль і нерозуміння, як це могло трапитися. Наші друзі й товариші були забиті, мовчазно свідчачи про жорстокість ворога. Ми не могли повірити своїм очам, коли бачили їхні змучені та безжалісно вбиті тіла. Коли нам вдалося подолати шок, гнів і безнадію, ми вирішили, що це не може залишитися безкарним. Вирішивши встати на захист свого народу і своєї землі, хоча б і залишалися лише кілька з нас. Серце сповнювалося вогнем бою і мстивості, ми прийняли рішення продовжувати боротьбу до кінця, все одно вибір не великий. Ця ніч повинна була стати свідком сили й відваги нашого народу, нашої армії та духу.

 Оглядаючи місце битви, я усвідомлював, що переді мною не просто бій, а справжнє побоїще. Нас забивали, наче худобу, без жодної надії на опір. Мої роздуми перервав наказ про кругову оборону — демони атакували звідусіль! Ми відбивали атаки ворога з останніх сил, а мій спис сковзав із рук, насичений кров'ю ворогів. Стоячи на тілах побратимів, придавлений до стіни обваленої будівлі, я продовжував боротьбу, переходячи від демона до демона, доки мій озброєння не зламалося. Швидко схопивши меч одного з воїнів, я намагався пробитися крізь ворожі лави разом із залишками нашого загону. Нарешті, ми досягли воїна роду, який, наче незламний титан, стояв на купі трупів демонів, вирубуючи їх десятками. Але ворогів було забагато, і ми залишилися лише шістьох. Семеро, якщо рахувати нашого гіганта. Шанси на перемогу, а тим паче на виживання, танули з кожною хвилиною. Ми пробилися до продовольчого складу, який дивом уникнув руйнувань, але під самими дверима сталася трагедія. Величезний спис, що виринув із пітьми, пронизав голову воїна роду. Він опустився на коліна і завмер, його тіло утримував спис, що встромився в землю. Цей момент став символом кінця нашої віри в безсмертя та непереможність.