Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

вони виїхали на рівнину, і будинок неначе сам вийшов їм назустріч із туману. Та який чудернацький! Будівля була вікторіанська на сто відсотків: черепичний дах, шикарні оздоби й брудні вікна. Ноемі зроду не бачила нічого подібного. Це було зовсім не схоже на сучасні будинки її родини, друзів чи колоніальні споруди з червоного каменю.

Будівля лиховісно нависала над ними, як велетенська гаргулья. Вона могла б наганяти думки про привидів і прокляті місця, якби не виглядала настільки занедбаною. В деяких ставнях бракувало дощечок, а дубовий ґанок страшенно рипів, поки вони йшли ним до дверей зі срібним молотком у формі кулака на кільці.

«Схожий на мушлю, що її покинув равлик», — подумала Ноемі про будинок. Думка про равликів перенесла її в дитинство, до ігор у дворі їхнього дому й мокриць, що, намагаючись сховатися, скручувалися під листочками. Згадала, як вони годували мурашок цукром, хоч мама й застерігала так не робити, і гладили смугасту кицьку, що полюбляла спати під бугенвілією і охоче йшла до дітей. Складно було уявити, щоб у такому домі жила кішка, чи хоча б канарейки, що бадьоро цвірінькали б у клітках, поки їх годують сонячними ранками.

Діставши ключі, Френсіс відімкнув важкі двері. Ноемі зайшла у передпокій, і їй одразу ж відкрився вид на широченні сходи з дуба й червоного дерева, з кругленьким вітражним віконцем у прольоті. Віконце кидало червоні, сині та жовті тіні на вицвілий зелений килим. Біля підніжжя сходів і віконця стояли статуї німф, мовчазних хранительок обійстя. На стіні біля входу колись висіло чи то дзеркало, чи то картина, овал від якої на шпалерах нагадував відбиток пальця, необачно залишений на місці злочину. Зі стелі звисав канделябр на дев’ять ріжків. Його кристали помутніли від старості.

Притримуючись лівою рукою за перило, сходами до них спускалася жінка. Хоч на вигляд була і не стара, вже мала сиві пасма у волоссі. Рівна постава і спритність рухів вказували на вік, ще далекий до старості, однак строга сіра сукня і твердість погляду додавали їй років, що, втім, іще не встигли позначилися на лиці.

— Мамо, це Ноемі Табоада, — мовив Френсіс, несучи валізи нагору.

Усміхнувшись, Ноемі рушила за ним і привітно простягла жінці руку. Глянувши так, ніби дівчина дає їй протухлу рибину, та розвернулася і рушила вгору по сходах, кинувши через плече:

— Рада знайомству. Я Флоренс, племінниця містера Дойла.

Ледве стримуючись, щоб не сказати чогось дошкульного, Ноемі прикусила язика й у кілька кроків наздогнала Флоренс:

— Дякую.

— Я керую будинком, тому, якщо вам щось знадобиться, звертайтесь до мене. Ми маємо певні правила й очікуємо, що ви будете їх дотримуватися.

— Що за правила? — спитала Ноемі.

Минули віконце, вітраж у якому, як виявилося, складався у барвисту квітку. Синього кольору пелюсткам надавав оксид кобальту. Ноемі зналася на таких речах. Завдяки батьковому фарбувальному бізнесу — як він сам називав власну справу, — вона мала широкі знання у хімії, котрі, попри всі спроби викинути їх з голови, врізались їй у пам’ять, як слова дурнуватої пісні.

— Найголовніше наше правило — не порушувати спокій і не шуміти, — відповіла Флоренс. — Мій дядько, містер Говард Дойл, дуже похилого віку й більшість часу проводить у своїй кімнаті. Турбувати його не можна. По-друге, я відповідаю за догляд за вашою кузиною. Їй необхідний спокій, тому без потреби турбувати її також небажано. А ще не відходьте далеко від дому сама. Тут дуже легко заблукати, і можна ненароком впасти у провалля.

— Щось іще?

— Ми нечасто їздимо в місто. Якщо вам знадобиться вибратися туди, повідомте мене, і я скажу Чарльзу, щоб він вас відвіз.

— Хто такий Чарльз?

— Один із хатніх робітників. Прислуги в нас нині небагато, всього троє працівників, але вони служать нашій родині вже багато років.

Вони увійшли у встелений килимом коридор, стіни якого прикрашали портрети в овальних рамках. Із глибини часів на Ноемі дивилися обличчя давно померлих Дойлів: жінки у чепчиках і пишних сукнях, суворі чоловіки в циліндрах і рукавицях. Такі люди могли б мати власний фамільний герб. Усі бліді, біляві — як Френсіс та його мати. Одне лице перетікало в інше, так що складно було відрізнити одну людину від іншої, навіть якщо пильно придивитися.

— Це ваша кімната, — сказала Флоренс біля дверей із декорованою кришталем ручкою. — Мушу попередити, що в нашому будинку не курять. Звісно, якщо ви схильні до цієї згубної вади, — додала, розглядаючи сумочку Ноемі, немов побачила пачку сигарет, що лежала в ній.

Згубна вада. Ноемі одразу пригадалися черниці, що займалися її вихованням. Та навіть перебираючи розарій[2], вона однаково навчилася бунтувати.

Ступивши до кімнати, Ноемі одразу звернула увагу на древнє ліжко з балдахіном, що постало неначе з якогось готичного роману. Його шторками можна наглухо відгородитися від світу. Френсіс поклав її валізи під вузеньким вікном. Воно було без вітража: вочевидь, у спальнях вітражів не ставили. Флоренс вказала на шафу з додатковими ковдрами.

— Тут, на високогір’ї, буває дуже холодно, — сказала вона. — Сподіваюся, ви взяли з собою светр.

— У мене є ребозо[3].

Відкривши скриню в ногах ліжка, жінка дістала свічки й один з найогидніших підсвічників, які Ноемі колись бачила: срібний, із херувимом при основі. Закривши скриню, Флоренс поставила його на кришку.

— Електричне освітлення встановили у 1909 році, перед самою революцією. За ті сорок із лишком років, що минули відтоді, тут майже нічого не змінилося. У нас є генератор, якого вистачає лише для роботи холодильника і кількох ламп, але на освітлення всього будинку йому бракує потужності. Відповідно, ми досі користуємося свічками й олійними світильниками.

— Я навіть не знаю, як користуватися олійним світильником, — усміхаючись, відповіла Ноемі. — Ніколи не була у справжніх походах.

— Базовий принцип зрозуміє навіть дитина, — сказала Флоренс і відразу ж продовжила, не даючи Ноемі вставити й слово: — Бойлер може виходити з ладу. За будь-яких обставин не приймайте гарячий душ. Помірно теплої ванни буде достатньо. Також у кімнаті немає опалення, зате у залі є великий камін. Френсісе, я нічого не забула? Ні? Ну от і добре.

Жінка говорила, дивлячись на сина, однак часу на відповідь йому не дала також. Ноемі здалося, що в її присутності говорити зайвого не дозволялося нікому.

— Я хотіла б побачити Каталіну, — сказала вона.

Либонь, вважаючи, що їхню розмову завершено, Флоренс уже взялася за дверну ручку.

— Сьогодні? — спитала вона.

— Так.

— Їй саме час приймати ліки. Після них вона спатиме.

— Мені вистачить і кількох хвилин.

— Мамо, вона приїхала здалеку, — втрутився Френсіс.

Його слова застали Флоренс зненацька. Здивовано звівши брову, вона глянула на хлопця і склала руки.

— Гадаю, в міській метушні час сприймається зовсім інакше, — мовила