Читати книгу - "Прокляття ЛІлІт, Arachne "

Ліліт відчула, як її тілом пробігла тремтіння. Це був її Тобі, і водночас це не він. Темрява змінила його, обернула все, що було світлим і добрим, на противагу. Він дивився на неї, ніби тепер у всьому бачив лише слабкість.

Але вона не здригнулася. Навпаки, вона зробила крок уперед, підійшла ближче, незважаючи на біль, обхопивши його обличчя долонями.

— Тобі... Сила тебе змінила, але вона не знищила твою душу, її слова звучали впевнено, і вона шукала в його погляді хоч найменшого проблиску минулого. - Ти все ще тут. Десь глибоко всередині. Не дай їй поглинути тебе остаточно

Його очі звузилися, і на його обличчі з'явилася усмішка. Її спроба повернути колишнього Тобі лише підігріла його роздратування.

— А може, я не хочу повертатись, Ліліт? - гаркнув він, відпускаючи її руки і роблячи крок назад. Його крила розкрилися, заповнивши собою майже весь простір. — Може, мені варто прийняти цю силу і стати тим, кого бояться і схиляються? Адже тепер я сильніший за будь-який дух, сильніший за більшість демонів. Я можу знищити будь-кого, хто стане на моєму шляху!

Його сміх луною рознісся по Дзеркальному залу, і в цьому сміху не було ні краплі колишньої доброти чи стриманості.

Ліліт бачила, як він буквально п'янів від нової сили. Демонічна сутність, яку вона передала йому, мала свою волю. Вона вбирала його гнів і розчарування, переплавляючи в щось більше темне та небезпечне.

- Я ніколи не стану твоїм ворогом, Тобі, - твердо сказала вона, роблячи ще крок назустріч, її зелені очі спалахнули рішучістю. — Ти можеш зруйнувати все довкола, можеш знищити цей світ, але ти ніколи не зможеш знищити те, що пов'язує нас.

Тобі насупився, його крила піднялися вгору, створюючи потужний порив вітру, який відкинув Ліліт назад. Вона вдарилася об тріщини дзеркала, але не здалася.

- Зв'язок? — прошипів він, опускаючись на одне коліно і схиляючись до її обличчя. Його дихання обпалювало, і Ліліт на мить відчула холодний дотик його кігтів до свого обличчя. — Я був пов'язаний з тобою, доки був слабким духом. Тепер же я... — Він підняв її за підборіддя, змусивши дивитися йому у вічі. — Я стану чимось більшим. Я покажу тобі, на що здатний справжній демон. І якщо хтось стане на нашому шляху... — Він різко розтиснув пальці, і Ліліт упала, болісно вдарившись об підлогу. - Я знищу його.

З цими словами він розвернувся, його крила знову злетіли, і з потужним помахом він злетів, пробивши дзеркало і зникнувши в сліпучому спалаху чорного світла. Ліліт залишилася одна, в тиші, серед уламків розбитого світу.

Вона притиснула долоні до грудей, відчуваючи, як її серце розривається від болю. Сльози текли її щоками. Вона знала, що зробила. Але тепер вона мала нове випробування не дати Тобі повністю поглинутися цією силою.

- Я знайду тебе, Тобі, - прошепотіла вона, встаючи і витираючи сльози. - Знайду і поверну. Навіть якщо мені доведеться пройти через темряву. Я обіцяю.

Ліліт важко ступала темними коридорами замку, її кроки віддавалися гулкою луною в порожнечі. Вона ледь почувала себе живою. Все, що сталося... Кожну мить знову і знову виринав у її пам'яті, розриваючи душу. Вона згадувала спотворення обличчя Тобі, його новий погляд холодний, жорстокий. І цей сміх… Ліліт здригнулася. Здавалося, вона втратила єдиного, хто був справді близький.

***

Як тільки вона повернулася у свої володіння, пролунало пронизливе виття магічних бар'єрів, і наступної миті її оточили тіні старійшин. Їх суворі, безликі постаті в масках і довгих темних мантіях здавалися справжніми втіленнями гніву і обурення. Вони мовчки спостерігали за її похмурою, пригніченою фігурою, ніби чекаючи на визнання провини. Чи винна вона? Так. Але не перед ними, а перед тим, кого змінила назавжди.

— Що ти наробила, Ліліте? — голос старійшини, що звучав, як шелест сухого листя, змусив її зупинитися. Ліліт повільно підвела голову і побачила, як мантії старійшин хвилями рухаються до неї, оточуючи її.

— Я... врятувала його, — насилу промовила вона, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. Навіть для себе це звучало неправдоподібно.

- Врятувала? Ти обернула слабкого духу в жорстокого демона, порушила закони нашої сутності, поставила під загрозу весь баланс світів! — Голос іншого старійшини звучав голосніше, його силует здавався більшим. Ліліт відчула, як її тіло паралізує невідома сила, сковуючи магічними кайданами.

— Ти виявила слабкість, Ліліте, — продовжив старійшина, і в його голосі звучав глибокий, зводить з глузду смуток. — І тепер, через твою слабкість, створено чудовисько, яке не знає межі своїх можливостей. Що ти скажеш на своє виправдання?

Ліліт не намагалася чинити опір. Вона дивилася на старійшин широко розплющеними очима, але слова застигли на губах. Що вона могла сказати? Що це вона зробила заради дружби? Що вона боялася втратити того, кого встигла полюбити, хай навіть не так, як демони люблять інших? З її губ зірвався гіркий смішок.

— Я не вибачатимуся, — тихо відповіла вона, опускаючи голову. — Я зробила це, щоб він жив, навіть коли став демоном. Я… не могла інакше.

— Тоді ти розплачуватимешся за це своїм висновком, — холодно промовив один із старійшин, піднявши руку. Окови на її руках і ногах засвітилися, приковуючи її до підлоги. Велична постать у центрі опустила голову, немов даючи своє остаточне рішення. — На цілий рік ти будеш замкнена в замку, Ліліт. Вся твоя магія буде скута, і ти не зможеш перетнути межі цього місця. Жодна жива душа не наближатиметься до тебе до наступного Хеллоуїна, коли завіса між світами знову ослабне. Ти залишишся тут у повній тиші, щоби усвідомити наслідки свого вчинку.

Ліліт відчула, як крижана дрож пробігла її тілом. Вона знала, що це одне з найсуворіших покарань. Для демонеси, що звикла до свободи, замкнути її у власному будинку, як у клітці, означало щось більше, ніж просто ув'язнення. Її сила, якою вона так пишалася, тепер здавалася безсилою та нікчемною.

- Я прийму ваше покарання, - прошепотіла вона, ледве чутно. — Але знайте одне: я не жалкую за свій вчинок. Я зроблю все, щоб повернути Тобі. Навіть якщо для цього мені доведеться зруйнувати ці стіни, цю клітку. Він мій друг. І я не кину його напризволяще.