Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

– Як краще? Ну гаразд. І де Іван тепер? – запитав літератор.

– Тепер? Я ж навіть точно не знаю. Там якимсь сучасними штучками займається, а я в них не розбираюсь зовсім.

– А від чого ви його звете «загубленою овечкою»? Невже в його житті так все погано?

– О, мій друже, чи погано там! Я вже не говорю про ті скверні слова, які він до мене звертав! Боюсь, що за ним справді смертні гріхи стоять.

– І які?

Тут Родіон Михайлович чомусь прихилився до Олександра та заговорив дуже тихо. Не те щоб він боявся що його підслухають, просто говорити про наступні речі, особливо людині радянської освіти, – страшно та водночас соромно вже на підсвідомому рівні.

– Я думаю, чи не з цих він, голубих, – прошептав Родіон Михайлович.

– З чого ви це взяли, Родіоне Михайловичу? – здивувався Олександр.

Тут іконописець дуже занервував.

– Не знаю, не знаю, мені просто здається. Коли він в останній раз приходив, то весь в якихось рожевих стрічках, чи що то було. Волосся кожен місяць змінює! Я ж пам’ятаю, що в нього було світленьке, а він собі все змінив, а відростив потім таку гриву, що хлопцям таке аж дивно якось. Але то ще таке, Сашку! Я ж бачив два місяці тому, – на вулиці зустрілись, – що Іван ходить в макіяжі: очі намальовані, лице блистить, а бліде, як у мертвого! Добре хоч помади не було, – тут Родіон трохи помовчав. – Бачиш, чому я тепер думаю, що він, може, ненормальний. Боже, я ж боюсь за це, щоб добре, щоб благополучно в Івана було і тут, на грішній землі, але головне – і на небі. Ти ж знаєш, Сашку, що ми живемо, і що ми народились, тобто були на початку лише для того, щоб прийти до кінця та водночас повернутися в початок.

– «Аз есмь начало и конец», – згадав Олександр.

– «Альфа і Омега», – сміючись, продовжив Родіон Михайлович.

– Родіоне, як ви думаєте, чи прийде сьогодні Іван? Вибачте ж якщо це питання, можливо, вас образило.

– Цього я не знаю, Сашку. На минулий день народження він не прийшов. Сумніваюсь, що і на цей прийде. Звичайно, я не дуже й обожнюю такі свята, ти знаєш.

– Знаю про це, так.

– І між іншим, ти Сашку, єдиний, хто не подарував мені всілякі солодощі. В мене ж піст, а всі дарують якісь кекси й торти.

– Звичайно, але ж є й пісний торт! – згадав Олександр, звертаючись скоріше до самого себе.

– Ох, ну і Бог з ним. Я все одно ті солодощі віддав нашим прийдешнім біднякам. Їх в останній час щось дуже багато, до речі…

Ця розмовна ідилія  не завершилась б ще, можливо, лишню годинку, проте її все ж мусив хтось перервати. Легеньким стуком в двері це зробила чиясь акуратна рука. В Родіона та Олександра миттю прийшла радісна думка, що новий  гість – ніхто інший, як Іван Родіонович Куприненко. Отже, тримаючи в голові цю прекрасну здогадку, друзі разом побігли до дверей. Відчинивши ж їх, Родіон Михайлович аж стрепенувся весь із радості, бо побачив врешті рідну йому людину, яке так давно вже не зустрічав. Про цю людину якраз піде мова далі.

В дверях стояв височенний чоловік з вузькими, слабкими плечами. Волосся він мав вугільно-чорне, проте сяюче, довге, вкладене наразі на бік. Риси обличчя в нього були грубі. Високий, товстий лоб, тонкі губи та вольове підборіддя. Голився чоловік дуже ретельно, проте неакуратно – на щоках подекуди простягались шрами від леза. Дивився він якось хитро, постійно мружився та хмурив брови. На носі в нього, немов у бичка, було прибито кільце, як і з мочок ніжних, маленьких вух звисали чорні, довгі сережки з хрестом. При цьому, на коротких нігтях чоловіка виднівся чорний манікюр. Одягнений він був у сучасну джинсову куртку, балонові штани в рожевих смужках та чорно-біле взуття компанії «Філа». В руці він тримав маленький шоколадний торт з цільними вишнями. І тоді навіть Олександр одразу впевнився (хоч він ніколи його до цього не бачив), що перед ним стоїть славнозвісний син його друга іконописця – Іван Родіонович.