Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

особливо загострене відчуття того об’єктивізуючого ставлення до хворого, яким володіє лікар і культивує лікарня. Траплялися і винятки. Так, згадуючи про доктора Дерижанова, який лікував її в Ялті 1898 року, вона зізнавалася, що, хоча він сам часто говорив, мовляв, «лікарь мусить, професіонально, “безчувственно” відноситись до своїх слабих, але у нього самого се тілько теорія, а на практиці, колиб всі лікарі так відносились до своїх слабих, як він до мене, в той час, як я була слаба, то епітет “друзья человѣчества” ніколи не бренів би іронічно…» [95, с. 27]. Професійну недбалість і «ремісницьку неуважність» лікарів дівчина помічала не раз, та й сама бувала жертвою недоглядів і помилок (масажу, помилкового впорскування трикратної дози йодину тощо). Тож визнаючи, що «лікарський нагляд таки потрібний і при ліченні дома», вона не сприймала «нагляд з ремісницьким відношенням» та особливо цінувала тих лікарів, які «бувають ліберальнішими і більше вважають на всякі “самочувствія” та на обережність хворих» [96, с. 102].

Навіть пізніше, уже в Берліні, де найменшою мірою відчуватиме лікарняну атмосферу, вона все ж таки зауважить, що є для лікарів об’єктом. У січні 1899 року Леся Українка приїздить до Берліна в приватну клініку професора Ернста фон Берґмана (1836–1907) й зупиняється в пансіоні для Берґманових пацієнтів. Там зручно, і дівчина тішиться, що лікарняні умови мінімальні й вигідні для мешкання. Берлінська приватна клініка виявляється цілком інакшою, ніж київська. Вона зручна, підпорядкована людським потребам, значно гуманніша до пацієнтів. У листах Леся описує дуже детально, як ця клініка функціонує і який має вигляд. Прибирання в палаті вона також зараховує до німецьких чудес, розповідаючи рідним, як за якісь пів години німецька покоївка, орудуючи водночас вісьмома щітками, чепурить до блиску кімнату.

І все ж операція виявилася досить важкою. Після неї Леся Українка перші дні рятується морфієм, далі — бромом, а себе називає медичним об’єктом і «манекеном». Головне ж те, що природа клініки як такої, її знеособлювальна сутність проявляється навіть у Берліні, де пацієнтку не може не дивувати, як точно, ергономічно та органічно, з численними примірками та припасовуваннями до тіла готують німецькі лікарі її апарат, який вона мала носити шість місяців. Операцією в Берліні зрештою закінчилася її історія з «подлою ногою», яка тривала з раннього віку.

Але поки що, після операції 1883 року в київській університетській клініці, рука весь час болить, дівчинка тримає її на підв’язці, промиває через дренаж. Лише за кілька місяців рана загоюється, хоча рука поболює і через сім місяців після операції, а рубці лишаються на все життя. Оперована ліва рука «зосталась на все життя з шрамами, деформована через брак вражених туберкульозом і вийнятих при операції кісточок і трохи менша за здорову праву руку. Леся завжди носила на ній рукавичку без пальців», — стримано констатуватиме сестра Ольга [55, с. 51].

Восени 1884 року дівчину спіткало нове лихо: дає про себе знати біль у правій нозі, у кульшовому суглобі, і лікарі діагностують «кістковий туберкульоз». З донькою біда, «коли не одна, то другая: с рукой кое-как история кончилась, хоть и не совсем блистательно, но хоть все-таки с возможностью владеть рукой, — знову повідомляє Олена Пчілка в листі до матері, — теперь же начинается, кажется, нечто подобное с правой ногой: болит и немного опухла в колене»[12] [59, с. 29]. «Рука у мене зовсімъ не болить <…>, а нога таки болить, часом більше, часом менше, ходить мені трудно, як ніхто не піддержує зовсім не перестає», — жаліється й сама Леся Українка в листі до бабусі [94, с. 51].

Відтоді нога болить і непокоїть, то більше, то менше, аж до берлінської операції на початку 1899 року. Хвороба багато що змінить у житті письменниці. Хвора нога, хоч як це парадоксально, переінакшить спосіб її життя з осілого на «циганський». Рекомендовано «жити ростинним життям», але «я стараюсь, але все не можу зовсім обернутись в ростину», — протестуватиме дівчина [94, с. 53]. Відтепер вона багато подорожує, передусім у поїздках на лікування. Але виникає загалом щось подібне до спраги мандрів: Леся Українка порівнює себе з перекотиполем, зізнається, що хотіла б поїхати в навколосвітню подорож, мріє про відвідини різних країн, визнає власну «циганщину» і пише до Михайла Кривинюка у квітні 1897 року з лікарні Кирила Сапєжка в Києві: «У мене циганьска натура і після 5-ти м[ісяців] лежання я більше ніж коли затужила за бродячим життям» [94, с. 432].

Між тим хвороба дедалі більше підпорядковує собі організм, і дівчині доводиться пережити випробування інвалідністю. Стан ноги погіршується: дівчина не може ходити, навіть з підтримкою, далі пересувається на милицях. Лікувальна поїздка на курорт у Друскінінкай улітку 1885 року не допомагає. У лютому 1886 року київські хірурги вимагають привезти хвору до Києва, щоб оперувати, «інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти» [55, с. 61]. Однак операцію довелося відкласти, а хворій натомість запропоновано «витяжку» ноги на десять тижнів з тягарем, прив’язаним до кінцівки.

У березні 1886 року після витягування накладають гіпсову пов’язку, а наприкінці травня дівчину перевозять у Колодяжне, причому у вагон її доводиться вносити на руках. Мати пише в листі до Івана й Ольги Франків, що нога в доньки ніби не болить, однак ще два місяці ходити не можна, «так от з одного місця на друге (чи з ліжка, чи в садок) треба носити Лесю на руках» [59, с. 35]. Аж наприкінці серпня вона стає на ногу, хоча без милиць ходити не може. Ще й улітку 1886-го та навіть упродовж 1887 року здатна рухатися лише на милицях, і це доводить її до розпачу. «Вона дуже нервова. Робить усе з запалом, чи читає, чи шиє, чи грає на фортепіяні. Про себе цілком не дбає, ледве цинги не нажила», — згадує сестра [55, с. 64].

Так розпочинається «та мука, хвороба ноги, що тяглася мало не 15 років, що не раз клала Лесю до постелі жорсткими болями, або “липкими кайданами”», про яку пише сестра Ольга [55, с. 60]. Хвороба прикувала до ліжка та привчила до самотності, тож чи не єдиним задоволенням стає читання: вона «лежала чи напівлежала і читала, читала без кінця» [55, с. 64]. Пізніше брат Михайло змайструє маленький столик, за яким вона зможе писати сидячи, і портативну дошку, яку можна було возити з собою і за якою зручно писати, напівлежачи у фотелі.

Власне вже в той час, будучи п’ятнадцятилітньою дівчиною, Леся Українка по-справжньому травмована хворобою. Якщо раніше всі болі й недуги здавалися минущими, то ця довга й «липка» історія з «подлою ногою» сприймається