Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

-Я вдячний тобі, Артуре, що ти ,як справжній мисливець, допоміг відстежити звіра. – з посмішкою на лиці відповів мені Брудді.

- Вчора я був мисливцем, сьогодні я став жертвою і майже не став здобиччю.

  Ганс важко видихнув, у його стомлених очах була радість. Здавалося, що в той момент у нього підуть сльози. Але загартований тридцятирічною службою у роботі поліцейського містер Брудді зробив довгий вдих та такий же видих. У цей момент він був спокійніший, аніж найстаріша черепаха.

-Дерек, підійди-но сюди. – крикнув поліцейський.

Сюди наблизився він, той самий бугай, якому я залишив синець під оком. У світлу пору доби він здавався ще кремезнішим, ніж вночі.

-Слухаю, містере Брудді. –засмученим голосом промовив бик в тілі людини.

-Познайомся з Артуром Конграйтом, якби не цей чоловік, то Віктор і далі б тероризував місто.

Чоловік глянув на мене і зомлів, немовби це не він вчора майже не зломив мені ребро.

-Так вас Артур звуть? Вибачте мені за ту ніч, Віктор був мені другом. Ми з дитинства приятелювали, навіть разом вирішили побудувати корчму, в якій він і зустрів Аурелію, тому я всіма ниточками свідомості не міг уявити, що він так жорстоко вчинить. Я розумію свою помилку, я завинив перед вами пане Артуре, та перед вами, містере Брудді. Я не мав відмовляти вас сюди їхати.  – опустивши голову, промовив колега Ганса.

- Дереку, я не тримаю на вас зла, пробачте й ви мені, що так грубо з вами повівся у той вечір. Все ж таки, я не мав чіпати у словесній перепалці вашу маму. Покінчимо з цим тут.

Потиснувши один одному руки, помічник Брудді відправився у будинок покійного Дема, якого похоронять цього дня на місцевому кладовищі. Знайшовши щоденник під дошками,  Дерек передав його мені. На жаль, нічого цікавого там не було, зокрема останнього дня:

«Я Дем Ліммерман, сторож маєтку, скоріше за все, це буде моя остання сторінка записничку. Віктор він, він справжній монстр… Я щодня бачив, як він б’є сина. Жорстокий покидьок. Я бачив те, чого бачити не мав. Я був у підвалі, бачив спотворені тіла кролів. Я бачив те як Віктор бездумно їв одну з тушок. Пожирав, наче вовк, що помирає з голоду. У той момент він повернувся, я встиг відвернутися так, що він мене не бачив, але Бранц відчував чиюсь присутність, проте він далі їв. Його морда була сповнена кров’ю, а очі пусті, червоні. Я чую гуркіт у будинку. Мабуть, Віктор знову б’є Білі. Сьогодні я не знаю, чи  повернусь живим у свій будиночок. Залишаю щоденник у сховищі під дошками».

Ми з Гансом стояли осторонь від людей, які святкували кремацію Віктора. Його тіло кинули у вогонь, як шмат м’яса кидають собаці. З кожною частинкою диму люди розуміли, що Бранц горітиме в пеклі за всі свої гріхи.  Вдалечині від нас, біля вогню, що перетворював тіло Бранца на попіл, стояв дідусь, тримаючись за паличку, не відводивши погляд від спалювання.

-Хто це, Брудді? – вказав я на чоловіка.

-Морган, старий астроном та господар свого невеличкого ранчо. У день похорону Аурелії та Білі, його знайшли сидячим біля воріт маєтку, коли ж його запитали, як довго він тут, то Морган лише відповів, що три доби. Його ж відразу накормили та вкрили теплою ковдрою. У той день астроном сказав: «Якщо побачите у зоряному небі найяскравішу зірку, то знайте, що Білі спостерігає за вами з небес, а біля тої зірки буде сузір’я, яке ніколи і ніким не було ще спостережене: сузір’я двох рук, які неначе обіймають найяскравішу зіроньку». Після цього Морган заплакав, закричавши: «Я втратив ще одного, хоч і не рідного, але сина…» І знаєш, Конграйте, все так і було. Небо було повне зірок у ту ніч, але видно було найяскравішу, яку обіймають руки.

-Шкода старого, Гансе, але життя – жорстока річ. Тут вона може дати тобі усе, а в момент усе й відібрати.

-Так і є, колего, так і є… Що скажеш, Арті, куди ти тепер? Залишайся поруч, такі слідчі, як ти, тут на вісь золота. Будь тут, ми тобі місяць проживання в готелі сплатимо, ти тільки скажи! – з посмішкою на лиці сказав старий поліцейський.

- З радістю, Гансе, тільки не можу. Кожне місто має свого звіра, кровожерного, неначе найдревніший вампір. Це моя робота, Брудді, бути мисливцем на нелюдів, тому я постійно у роз’їздах.

-Коли ти відправляєшся, Артуре? – із печалю сказав запитав Віктор.

-Завтра об одинадцятій мене чекає потяг до Вільденбургу.

-Допоможи батьку, Арті, його дуже шкода. Єдина дитина була так жорстоко вбита. Він сам один. Ні сім’ї, ні жінки, тепер й без дочки…

-Це моя робота, Гансе.

- Ну що ж, не забувай старого, з дозволу долі, то ще зустрінемось, слідчий. – направив мені руку Брудді.

-Обов’язково зустрінемося, свої щасливі штани ставлю. – стиснув руку Ганса

-Бувай, Артуре.

-Бувайте, містере Брудді.

Стоячи біля дзеркала у кімнаті, я розумів, що вже завтра покину це місце. Я буду за ним сумувати, але не за огидною рибою це точно. Зробивши глибокий вдих та заплющивши очі, мене кинуло в тремтіння, на хвилинку я відчув, що хтось тут був. Я відкрив очі. У відображені був монстр, то був Віктор, який замахувався на мене сокирою. Повернувшись, я нікого не побачив. Мене знову обійняв страх, який забрав залишок сил. Перед сном у думках були слова: «Чи я людина?»