Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Так, — збрехала я. — Так і є.

Щойно Картограф потупцяв далі, Олексій прошепотів:

— Розкажи мені про екіпаж.

— Я мушу закінчити свої ескізи.

— Ось, — завзято запропонував він, простягаючи мені один зі своїх малюнків.

— Він зрозуміє, що це твоя робота.

— Вона не така вже й гарна. Тобі вдасться видати її за свою.

— Ось він, Олексій, котрого я знаю і терплю, — буркнула я, але ескіз не віддала. Хлопець був одним із найталановитіших помічників і знав це.

Він витягнув із мене кожну найдрібнішу деталь про три екіпажі гришників. Я була вдячна йому за ескіз, тож доклала всіх зусиль, аби задовольнити його допитливість, пораючись зі своїм гірським хребтом і вимірюючи деякі з найвищих верхівок за допомогою великого пальця.

Коли ми впоралися, надворі вже сутеніло. Ми віддали свої роботи й вирушили до їдальні, де стали в чергу за каламутною мішаниною, яку роздавав спітнілий кухар, а потім знайшли собі місце серед інших топографів.

Їла я мовчки, слухаючи, як Олексій із рештою смакують табірні плітки й діляться побоюваннями з приводу завтрашньої переправи.

Хлопець наполіг, аби я повторила історію про екіпажі гришників, і її зустріли зі звичною сумішшю захвату і страху, яка супроводжувала будь-яку згадку про Дарклінґа.

— Він неприродний, — зауважила Єва, одна з помічниць; у неї були гарні зелені очі, які, втім, не надто відволікали увагу від кирпатого носика. — Як і решта.

Олексій пхикнув.

— Будь ласка, поділися з нами своїми забобонами, Єво.

— Ну, почнемо з того, що саме Дарклінґ створив Тіньову Зморшку.

— Та це ж було сотні років тому! — обурився Олексій. — І той Дарклінґ був абсолютно божевільний.

— Цей анітрохи не кращий.

— Селючка, — кинув Олексій і відмахнувся від дівчини.

Єва ображено подивилася на нього й рішуче відвернулася, щоб побазікати з друзями.

Я мовчала. Сама була більшою селючкою за Єву, попри всі її забобони. Читати й писати я навчилася лише завдяки герцоговій доброчинності, але ми з Малом за мовчазною згодою уникали згадок про Керамзін.

Як на замовлення, із роздумів мене вирвав пронизливий вибух реготу. Я озирнулася через плече. Мал розпинався про щось перед столом із галасливими трекерами.

Олексій прослідкував за моїм поглядом.

— Як вам двом вдалося потоваришувати?

— Ми разом виросли.

— Не схоже, що у вас багато спільного.

Я здвигнула плечима.

— Думаю, в дитинстві нескладно знайти багато спільного.

Приміром: самотність, спогади про батьків, яких нам слід було забути, і задоволення втекти від поденної роботи, аби пограти на луці в квача.

Олексій прибрав такого скептичного вигляду, що я не стримала сміху.

— Він не завжди був Прекрасним Малом, трекером-фахівцем і звабником гришниць.

У хлопця відпала щелепа.

— Він звабив гришницю?

— Ні, але я впевнена, що звабить, — пробурмотіла я.

— То яким він був?

— Маленький, пухкенький і боявся кажанів, — не без задоволення повідомила я.

Олексій глипнув на Мала.

— Здається, дещо змінилося.

Я потерла великим пальцем рубець на долоні.

— Я теж так думаю.

Ми помили тарілки і вийшли з їдальні в прохолодне нічне повітря. На зворотному шляху зробили гак, щоб пройти повз табір гриш. Їхній намет, укритий чорним шовком, справді був завбільшки з собор, а високо над ним тріпотіли сині, червоні та багряні вимпели. Десь позаду ховалися намети Дарклінґа, які охороняли Корпуснійці Серцетлумачники та особиста варта.

Коли Олексій вдосталь навитріщався, ми повернулися до своєї частини табору. Хлопець замовк і взявся хрускотіти кісточками пальців; я знала, що ми обоє думаємо про завтрашню переправу. Судячи з похмурого настрою в казармах, ми такі були не одні. Дехто вже вклався спати (чи принаймні намагався заснути), а решта скупчилися біля ламп і перемовлялися впівголоса. Кілька людей сиділи, вчепившись в ікони, й молилися своїм Святим.

Я розгорнула на ліжку спальний мішок, зняла черевики й повісила плащ. Потім загорнулася в підбиті хутром ковдри й втупилася поглядом у дах, чекаючи, доки прийде сон. Так тривало досить довго, аж поки всі лампи не згасли, а розмови не змінилися ледь чутним похропуванням і шурхотом тіл.

Завтра, якщо все піде згідно з планом, ми без пригод дістанемося до Західної Равки, і я вперше побачу Справжнє Море. Там Мал із рештою трекерів полюватимуть на червоних вовків, морських лисиць чи інших омріяних створінь, котрих можна зустріти лише в західних землях. А я залишуся з картографами в Ос Керво, де завершу навчання й допоможу задокументувати інформацію, яку нам вдасться зібрати у Зморшці. А потім, звичайно, мені знову доведеться перетнути її, щоб повернутися додому. Утім, загадувати так далеко наперед було складно.

Мені досі анітрохи не хотілося спати, коли я дещо почула. Тук-тук. Пауза. Тук. Потім знову. Тук-тук. Пауза. Тук.

— Що відбувається? — сонно пробурмотів Олексій із сусіднього ліжка.

— Нічого, — прошепотіла я, вислизаючи зі спального мішка й взуваючи черевики.