Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

наміри наших учинків, ніж про самі вчинки. Ми краще знаємо, що хотіли сказати, ніж що насправді сказали. Ми знаємо, ким хочемо бути, — ми не знаємо, ким є.

Мова для опису нашої поведінки існує, оскільки цю дійсність зазнають чимало людей, і вони можуть обговорити між собою чиюсь демонстративну ввічливість або чиюсь faux pas. Мови для опису мене самого не існує, оскільки цієї дійсности не зазнає ніхто, крім мене.

То була би мова для одноосібного вжитку, мова, яку годі висловити, годі записати. Кожен мусить створити її сам. Більшість людей, — переконаний, що сливе всі, — до самої смерти на це не спроможні. У кращому разі, вони повторюють подумки чужі описи власної особи, виражені отією похідною мовою, — мовою іншого ґатунку, — або уявляють собі, що би нею про себе сказали, якби дано їм було поглянути на себе ззовні.

Щоби будь-що про себе сказати, вони мусять стати чужими самим собі.

Моє життя реґулює принцип сорому. Я не маю кращих слів, щоб висловити цю істину.

Жебрак простягає руку в благальному жесті, я маю гроші, можу йому подати, бодай п’ять, бодай дві, бодай одну копійку, ніхто інший не дивиться, ми лише вдвох, я і жебрак, — я нічого не даю, розвертаюся і хутко йду геть, ховаючи голову в плечі.

Хто розбив банку з варенням? Мати підвищує голос. Хто розбив? Не я, і не маю поняття, чи винен Болек, чи Емілька, але мати питає знову й знову, й тоді я твердо вказую на Болека. Він.

Сміх у товаристві, усі глузують зі спільного знайомого, якого тепер тут з нами, звісно, немає, один за одним згадуємо про його слабкості, про те, що його компрометує. Я підводжуся, не сміюся, насуплені брови й стиснуті губи, я підводжуся і… як вам не соромно!

Красавица клеїться до мене, висне на плечі, осувається мені на груди, на поділ, коли дрожки сповільнюються і зупиняються під брамою кам’яниці, де я винаймаю покій з Ківайсом, а Ківайс у далеких родичів у провінції, і покій вільний, п’яне дівча хихоче, гризучи мені ґудзик сурдута, — візниця обертається, підморгує мені: допомогти, вельможний пане? Глипаю з жахом. Втискаю йому в жменю зім’ятого рубля. Відвези цю блядь, куди скаже! Скидаю з себе девушку, вистрибую з дрожок і тікаю у глиб тьмяної брами.

У лісі, за дідусевим селом, біля вивернутого з коренем дерева лежить стерво сарни. Надгризене хижаками й стерв’ятниками, під чорним балдахіном мух. Нікому не кажу, приходжу щоранку й щовечора, штурхаю палицею, перевертаю, придивляюся, як знову обсідають її комахи, як м’ясо змінює колір, а з туші витікають тьмяні рідини, поволі просочуючись у землю. Де я проводжу стільки часу? — питає дідусь. Я брешу. Він бачить, що я брешу. Куди я ходжу? — питає. Я мовчу. Він лупцює мене ременем. Я плачу. Не кажу правди, нічого не кажу. Усеньке літо я ходжу лісом, шукаючи мертвих тварин, ношу з собою велику палицю, як дрючок. Б’ю падлину тією палицею в тупому безпам’ятстві, аж гнилизна відходить від кістки. А маєш! А маєш! А маєш!

Вісімнадцять і сімдесят чотири! Вісімнадцять і сімдесят чотири! Ярмарковий крикун надриває горлянку, оголошуючи виграшні номери. Всі ми, входячи на ярмарок, придбали лотерею. Сміючись, розчервонілі від морозу й сливовиці, ми шукаємо тепер у кишенях картонки. Я знаходжу, виймаю. Вісімнадцять і сімдесят чотири. Демонструючи велике розчарування і злість, усі жбурляють квитки в грязюку, клянуть невезіння і знущаються з дурня, який не приходить за виграшем. Я рву виграшного квитка й роблю те саме, що й вони.

Уночі, коли ніхто не бачить, я треную страшні міни, вирячені очі й вищирені зуби, занадто дикі, щоб хоч щось означати в мові людської фізіономії; страшні міни й абсолютну мертвотність обличчя, нерухомість найменших м’язів черепа, якої при світлі дня і поміж людьми я ніколи не зможу досягнути, бо не маю тоді влади над гримасами обличчя. Уночі, коли я сплю, я бачу під повіками схему, наче з пожовклих гравюр Зиґи, анатомічну схему тієї зради: десятки жорстких шпагатних ниток, просилених під шкірою щік, брів, підборіддя, губ; а інші кінці цих ниток тримають навколо мене люди в руках, у зубах, вони обв’язані довкола циферблатів годинників і манжетних запонок, обручок, набалдашників тростин і цибухів люльок, дехто сам має їх ушиті в лицьові м’язи, або й у серця, прямо крізь груди й груднину. Далі гравюра оживає: день — рух — люди — я…

Посміхаюся — посміхаюся — посміхаюся…

Пригадую вчинки, користуюся іншою мовою…

Мушу сам собі стати чужим.

Бенедикт Ґерославський був доброю дитиною. Кому б не хотілося мати таку дитину? Він був ґречний — завжди слухався батьків, слухався старших, мовчав, коли його не питали, не пустував, не бився з іншими дітьми, читав перед сном отченаш, у школі мав найвищі оцінки. Інші хлопці вешталися містом, марнували час на вулиці — він читав книжки. Інші хлопці підглядали за дівчатами й дражнили сестер — він учив сестричку літер. Мив вуха. Вклонявся сусідам і знайомим. Не колупався у носі, не тицяв пальцем. Не хворів. Не завдавав клопотів батькам. Хто б не хотів мати таку дитину?

Коли йому виповнилося сімнадцять років і він вступив до Імператорського університету, там він зустрів інших, які були добрими дітьми.

Вони упізнали одні одних завдяки посмішкам.

Чи було вже занадто пізно? Чи міг я відступити — відступити до чого, до кого, до якого мене? Немає жодного моменту в минулому, коли чудесна зміна обернула би перебіг мого життя, жодної катастрофи, яка б зі мною т р а п и л а с я, унаслідок чого я інший, ніж мушу бути — ні на що подібне я не можу вказати.

Усе достоту навпаки: куди б я не сягнув своєю пам’яттю, завжди знаходжу під тонкою оболонкою моїх слів і вчинків той самий принцип, м’яз неспокою, надії та відрази, напружений у тому самому напрямку, коли мені було три, тринадцять і двадцять три роки. Не відчуття, щось інше, не думка, — тікає, щезає, вислизає, нематеріальне, невимовне — стоп! Поглянь мені в очі! — Ти, ти, — я назву тебе Соромом, хоча ти ним не є, я назву тебе Соромом, бо немає кращих слів у міжлюдській мові.

Про закони логіки й закони політики

Альфред Тайтельбаум чекав на мене в ресторані Гершфельда. Він самотньо сидів біля великого вікна, яке виходило на пасаж Сімонса, почитуючи криво складену газету. Альфред замовив пейсахівку з гусячими шкварками, і була