Читати книгу - "Нові казки під подушку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вставай, сонько! Прокидайся, дорогенький мій! Луко, розплющуй оченята! Час збиратися до школи!
Мама нахилилася наді мною, ніжно усміхається. З кухні пахне вівсянкою, (б-е-е, але мама каже — це дуже корисно).
— Мам! Ти бачила, що там на кухні? Бачила?! Не знаю, коли я заснув, сам не пам’ятаю! Але ти бачила? Холодильник працює! Тортик на столі ве-е-еликий! Бачила? А за вікном сніжинки літають, як у танці, за ручки… Мам!
— То тобі наснилося, малятко. Ходімо, вмиємо твої оченята.
— Не наснилося, мам! І лампочка в кухні! Всіма кольорами виграє!
Ходи, покажу!
Я узяв маму за руку і потяг до кухні. Вона мусить все це побачити! Я ж такого начарував! Але… холодильник мовчить, як кілька останніх місяців… І лaмпочка одна-єдина ледве блимає. Ніяких тобі мерехтінь і кольорів. На столі все ще оладки стоять, ані коржа з того тортика… Значить, таки наснилось. А мама стоїть позаду мене і втирає сльози.
— Мам, чого ти?
— Луко… Бабусі цієї ночі знову було погано. Лікарі приписали їй нові ліки, і вони недешеві, тож нам із татом доведеться поїхати на заробітки, хоча б на кілька місяців. Але, якщо все буде добре, на Різдво ми повернемося.
— У-у-у, мам… — я справді зажурився.
Бабуся в нас дуже сувора. Ні, ви не розумієте. Справді, ДУЖЕДУЖЕ сувора. У неї якась така недуга, що вона вже не вміє навіть усміхатись. І тільки те й робить, що кричить або дорікає. Раніше, коли дідусь іще був живий, бабуся була геть інакша: усміхалася часто, пригортала мене, готувала смачно. Може, її хвороба якраз від того, що ніхто вже так її не підтримує і не любить, як дідусь? Так вона сама каже. Але все одно я не хочу до бабусі, не хочу і все! Тому я запропонував мамі відправити мене у зимовий табір до моря — ну, хай не купатимусь, але і з бабусею не сидітиму. Я навіть у Лапландію полетіти згоден, тільки б не бути з нею. Допомагатиму Санті пакувати подаруночки, бо ж Миколай не має якоїсь адреси на Землі, до нього не потрапиш, хоч би й хотів. І, зрештою, яка різниця, в якій країні діти радітимуть. Але на маму нічогісінько не подіяло…
Частина друга,
в якій я розповідаю про своє гірке існування і роблю одне прикре відкриття
Ми з татом і з мамою живемо на три поверхи вище, ніж бабуся. Тому зазвичай мама спускалась до неї, щоб провідати, розважити бесідою, пожалітись або взяти для мене якогось пирога. Бабця завжди щось пече. Каже, що для нас, улюблених. Але ми до неї чомусь надто рідко заходимо. І якось так вона похмуро це каже, що аж не віриться, ніби вона хоче нас бачити… От прийдеш до неї, а вона знову бурчати почне: і те їй не так, і се не догода. Ох!
Якось одного разу їй стало зовсім зле, довелося викликати швидку допомогу. Кремезний дядько-лікар оглянув бабусю і сказав, що вона зовсім ослабла, потрібні дорогі ліки. А на дорогі ліки треба багато грошей, тому тато з мамою працювали у дві зміни. Навіть коли були вдома, то нічого не могли робити від утоми... Кілька разів я приходив до них пізно ввечері і просто обіймав їх, сонних, бо дуже скучив. А теперот вони поїдуть зовсім, і нам з бабусею доведеться цілі дні й ночі бути «найкращими друзями». Якщо ви розумієте, про що я…
Жилося мені ті кілька місяців нелегко, повірте. От вам, наприклад, ситуація. Мама вранці будить мене ніжно, тихенько щось каже на вушко, цілує. А бабуся приходить і гукає: «Гей! Сплюху! Вставай негайно! Сніданок чекає!» Ну хто ж так будить дітей?! А потім веде мене до школи. Мені соромно: всі хлопці йдуть самі, а я — з бабусею. Та ще й злою. Тільки клопоти з нею...
А коли приходжу зі школи, ох... Мама завжди казала: та йди погуляй, поки день, а ввечері візьмешся за уроки. А бабуся мене, поки все не вивчу, навіть з-за столу не випускає! Але поки все вивчиш — от і ніч надійшла... Оцінки в мене стали майже як у тієї Наталки з косичками, яка за першою партою сидить. Та кому це потрібно, кому?!
А ще ж і у дворі справжня халепа: військові стосунки з баламутами з сусідського подвір’я і мирні контакти з друзяками з нашого тепер мене не стосуються. Навіть побавитися нормально не можна! Але так триватиме недовго. Вже наступного тижня починаються різдвяні канікули! Оце нагуляюсь!!!
Тільки б дожити до них, тільки б дожити, бо моя люба стара мегера, ой, тобто бабуся, геть мене замучила! Послухайте лишень. Прийшов я зі школи. День мені геть не вдався. Дівчатка обступили мене після першого уроку, щоб я пояснив їм ту тему з математики, якої вони не розуміють, а хлопці почали з мене кепкувати. Кажуть: Лука став зануда, заучка, зубрилка! Лука, дивися, добре вчися, на дівчаток не дивися! Бо дівчатка лиш питають, а потому — забувають! Так кричав мені на весь шкільний коридор мій найкращий друг! За що мені це? Мене ж раніше ніколи ніхто не просив щось пояснити... То все бабуся! Тепер через неї до мене чіпляються дівчатка, б-е-е-е, а хлопці носи вернуть.
Після такого дня, певна річ, я прийшов додому і навіть бачити бабусю не хотів. Хай собі там порається сама в кухні.
— Лука! Обід на столі!
— Сама його і їж! — не стримався я.
— Як ти з бабусею розмовляєш?! — гукнула вона через стіну.
— Як хочу, так і розмовляю! Ти все мені зіпсувала! — зриваюся на рівні ноги й біжу до кухні, щоб поглянути ворогу в обличчя. — У мене тепер ні друзів, ні ігор, ані прогулянок, ні мами! Це через тебе мама з татом не мають на мене часу! Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нові казки під подушку», після закриття браузера.