Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Алія теж змінилася, вона перестала нагадувати примару й зараз мала вигляд звичайної дівчини з плоті та крові. Лише діадема, як і раніше, красувалася в неї на голові, до того ж вона цілком гармонійно поєднувалася із легкою мереживною сукнею дівчини.

Тим часом у мене склалася більш-менш прийнятна версія всього, що тут відбувається.

Невідомим мені способом я опинився в майбутньому, а це — реконструктори. І пофіг, що вдягнені вони не у класичні середньовічні обладунки. Хто знає, який зараз рік і наскільки перекрутили історію. А що до "милих звіряток'', які зустрілися нам на шляху, то тут, напевно, уся справа в розвиненій генетиці. Адже значно цікавіше битися з противником, якого в реальності можна посікти на шматки, ніж лупити один одного по обладунках затупленою зброєю.

Думка про майбутнє мене трохи заспокоїла. Можливо, у наших нащадків знайдеться спосіб повернути мене назад, а якщо ні, теж нічого страшного. Сподіваюся, у них уже настало те саме «світле», про яке мріє кожна людина, що живе в нашій країні. Тож припиняємо мучитися сумнівами, розслабляємося і починаємо отримувати задоволення.

Тим часом Фелмор зайняв місце в центрі стола, праворуч від нього посадили Леворда, за ним розмістилася Алія, далі сиділи Ведмідь і я. За мною посадили ще кілька людей одягнених по прикладу Фєлмора. Увесь їх зовнішній вигляд виразно говорив, що до робітничо-селянського класу вони не мають жодного відношення.

Решта чоловіків сіли за сусідні столи. А от сивочолий воїн кудись зник, оскільки на святі я його так більше й не побачив.

Якийсь він відлюдькуватий, усю дорогу мовчав, а тепер ще і сховався від намічених веселощів, ну  ладно, і без нього є чим зайнятися.

Сидячи за столом, я із цікавістю спостерігав за тим, що відбувається і з усього було видно, що застілля ведеться відповідно до чітко усталених традицій. До гостей тут ставилися з усією пошаною і повагою, про що говорила наша близькість до господаря. Та й за нами, найімовірніше, сиділи офіцери гарнізону, оскільки в кожного з них на поясі висів такий самий, як у Фелмора меч. 

Найімовірніше, вони щойно підійшли принаймні у натовпі, що зустрічав нас, я їх точно не бачив. 

Жінкам відводили протилежний бік столу. Причому серед них, навпроти Алії, посадили молодого офіцера, який одразу почервонів, як стиглий помідор, і щосили намагався дивитися куди завгодно, тільки не на  бюст дівчини, що виступав із декольте. Втім, виходило це в нього досить погано, очі хлопця ні-ні, та затримувалися на грудях Алії, через що він ще більше червонів.

Іноді, офіцер надто вже задивлявся і тоді Ведмідь  пронизував його поглядом у відповідь, при цьому корчачи злісну пику. Мабуть, неспроста з’явилась приказка «пропалювати поглядом», оскільки юнак миттєво відривав очі й упирав їх у підлогу, стаючи при цьому бліднішою за поганку. Бідний хлопець, мені його навіть було шкода. 

А ось нам із Ведмедем пощастило, нашими сусідками були дві спокусливі чорноокі дівчини, які раз по раз кидали на нас млосні погляди. Утім, ми  не одні тут були такі  щасливці:  навпроти кількох старших на вік офіцерів сиділи цілком сформовані та зрілі жінки, які всією своєю поведінкою демонстрували неподільну повноту прав на цих чоловіків.

Навпроти Фелмора зайняв місце корчмар. Дочекавшись, коли всі сядуть за стіл, товстун повільно встав і неспішно окинув поглядом присутніх. Його дія послужила своєрідною командою, і кубки, що були на столі, одразу ж почали заповнюватися темно-червоною рідиною, яка за запахом нагадувала вино.

Коли кубки були наповнені, шинкар повернувся в бік Фелмора, сказав кілька слів і вимовив його ім’я, після чого глава селища встав і почав довгу промову, яка закінчилася схвальними вигуками присутніх і спустошенням келихів до дна. 

Я не став виділятися і долучився до присутніх, хоча й не пив з часів вступу до універу. Спочатку навчання і спорт, потім ця метушня із забудовником.

А застілля, тим часом набирало обертів. Новоспечений тамада по черзі давав слово кожному з присутніх. Виступили Леворд, Алія і Ведмідь, який довго розпинався про велику й чисту дружбу, мир у всьому світі, повагу до присутніх, любов та іншу нісенітницю, яку зазвичай несуть на подібних заходах.

Не забув корчмар надати слово й дамам, що сиділи навпроти, потім по черзі виступили всі охочі за сусідніми столами. 

Під кінець навіть мені дали слово і, попри п'яний язик і незрозумілу для місцевих мову, тост було завершено під схвальні вигуки та щирий сміх. 

Потім почалися танці, але їх я вже пам’ятати не міг, моя свідомість почала поступово згасати і я вирубився. 

До тями мене привела крижана вода. Я знаходився в місцевому озері, весь вкритий водоростями, а голову, немов перфоратором, розколювало пронизливе квакання місцевих жаб, до якого додався гучний бас Ведмедя. Значить, мені все це вчора не наснилося. 

Так, паскудний, сьогодні, видався ранок!