Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

— Правильно, недооцінити противника. — При цих його словах мені на пам’ять одразу прийшла промзона й тягучим болем занило плече.

— По-перше, такий стан укріплень вказує на убогість поселення і, відповідно, його малозначність в очах великих банд шаргів, а дрібніші, не побачивши серйозних перешкод, вирішують нічого не вигадувати, й тупо кидаються в лобову атаку, намагаючись відразу зломити опір. Ось тільки замість слабких дерев’яних стін й беззахисних жителів їх зустрічає масивний камінь, високі мури і град стріл, тож нападники, практично в повному складі, залишаються лежати під стінами. А жалюгідні купки тих, хто вижив, місцеві швидко наздоганяють і вирізаються дочиста, аби жоден ворог не врятувався. Як бачиш, така тактика доволі успішна, раз поселення все ще стоїть, попри те, що це останній рубіж аймаларців  — народу, що живе у цих горах.

Я тільки-но хотів продовжити налагоджений діалог і спробувати з’ясувати — "що не так із тим лісом і де, нарешті, я все-таки опинився", — як нашу процесію помітили в селищі й за лічені секунди нас оточила місцева малеча, що вигукувала навперебій якусь тарабарщину на незрозумілій мені мові.

Трішки із запізненням, до них приєднались і старші жителі. Причому, на відміну від малечі, вони не чіплялися із питаннями, обмежуючись коротким привітанням, що супроводжувалося притисканням до грудей складених долонь. Лише кілька дотепників обмінялися з Ведмедем взаємними підколами, про що я зрозумів завдяки щирому сміху місцевих.

І знову мною була помічена чергова дивина. Мова жителів селища для мене була абсолютно незрозумілою. Скільки я не прислухався до галасу дітвори, скільки не намагався розібрати хоч слово, із тарабарщини дорослих, у мене нічого не виходило. При цьому, я прекрасно розумів усе, що відповідав їм Ведмідь, та й, судячи з миттєвої реакції місцевих, проблем у спілкуванні з Ведмедем у них також не виникало… І як це пояснити?

Увійшов до селища, наша процесія продовжила шлях у бік найбільшого з будинків, розміщеного на височині та обгородженого плетеним парканом із широкою аркою в центрі. Пройшовши крізь неї, я помітив сильне пожвавлення всередині. Кілька чоловіків поспіхом виносили з хати великі столи, які одразу застеляли скатертиною молоді дівчата, що на додачу встигали закидати в наш бік лукаві погляди. На застелені скатертиною столи одразу ж виставлялися холодні закуски у вигляді в’яленого м’яса, сиру, копченої риби, свіжих овочів і хліба. А на задньому дворі розпалювалося багаття. Туди ж потягли тушу зарізаної худоби, яка зовні чимось нагадувала барана, тільки у двічі більшого за розміром і з короткою шерстю.

Біля сходів, що вели до ганку на нас вже чекали два колоритних персонажі: середнього росту повненький чоловік у забрудненому фартусі та з рушником на лівому плечі — типовий корчмар, промайнуло у мене в голові. Чомусь, саме такими я собі їх і уявляв коли на третьому курсі, захопився фентезійною літературою.

Трохи попереду корчмаря стояв високий, широкоплечий чоловік, вдягнений у легку сорочку та підперезаний коротким мечем у золотистих піхвах. Причому в інших жителів мечів при собі я не помітив. Замість них, пояса, як  чоловіків, так і  жінок, прикрашала пара здоровенних тесаків, тих, що чудово підходять для забою великої худоби.

Дочекавшись поки ми наблизимося майже впритул, воїн зробив крок уперед і притиснув дві складені долоні до серця, Леворд йому відповів тим самим жестом. Потім вони перекинулися кількома фразами, після чого воїн обійняв альбіноса, немов старого знайомого, і передав йому чималих розмірів сувій із печаткою. 

Той, узявши його до рук, не став зволікати, зламав печатку і розгорнув пергамент. Білосніжний аркуш  одразу пожовтів,  вкрився чорними плямами й за мить перетворився на попіл, а я, навіть крізь опущене забрало, розгледів задоволену, на всі тридцять два зуби, посмішку Ведмедя. При цьому, краєм ока, ще й встиг побачити, як силует Алії на декілька секунд вкрило ледве помітне сяйво.

Як пізніше мені розповів Ведмідь, чоловіка з мечем звати Фелмор. Він командир місцевого гарнізону, а за сумісництвом ще й старійшина селища, більшу частину мешканців якого, складають відставні воїни розміщеного тут гарнізону.

Напевно, непогана людина цей Фелмор, раз підлеглі, пішовши зі служби, не стали поливати брудом колишнього начальника, як це зазвичай буває в нас, а навпаки, продовжують йому довіряти й навіть вибрали старшим над своєю громадою.

Закінчивши з формальностями, нас повели в бік найбільшого зі столів. Поглянувши на Ведмедя, я почав йому щиро співчувати, як він, весь обвішаний залізом, збирається сидіти за столом, та його жодна лавка не витримає.

Але мої занепокоєння виявилися марними. Уже на підході броня здорованя ожила. Суцільнометалеві обладунки спочатку вкрилися дрібною сіткою, а потім між ними утворилися проміжки, що перетворили броню на кольчугу. Мить і кольчужні елементи починають складатися, поступово оголюючи голову, тулуб, руки й ноги здорованя. 

Коли трансформація закінчилася, я побачив свого однолітка, тільки з тілом професійного культуриста. Сорочка зі штанами, що залишилася на Ведмеді, не те що не приховувала рельєфи його м’язів, а навіть навпаки, вигідно їх підкреслювала. Сама ж броня компактно вмістилася в металеву бляху на поясі, з вигравіюваною на ній головою ведмедя, який усміхнено скалився. Єдина частина амуніції, яка нікуди не поділася, це булава, вона так і продовжувала висіти на  поясі. 

Озирнувшись, я побачив, як подібну трансформацію повторила решта моїх товаришів, і з подивом зауважив, що мовчазний воїн, який так жваво намотував кола, виявився давно вже немолодим  чоловіком із повністю сивим волоссям. Колір його шкіри був точнісінько такий, як у людей, що стояли навколо нас, та й волосся було заплетене на манір аборигенів.