Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

місяців тому ми потрапили в підземний світ, у катакомби. На стінах танцювали зловісні тіні, а екзорцист стояв із розп’яттям…

Над нарратором висвітився текст - словникове значення слова "розп'яття".

– Він стояв із розп’яттям над нібито одержимим демонами підлітком, що голосно кричав, і перекрикував його, верещав свої магічні заклинання… Молитви… А той підліток закочував очі. Я ж, без відома священика, записав крики підданого екзорцизму...

Віташек перевів подих і посміхнувся сам собі.

Поки що Стець не виглядає дебютантом, багатьом депутатам Пан’європейської палати такий

голос і самовпевненість могли б стати в нагоді.

– Обряд закінчився, – сценічним шепотом продовжив Стець. – Хлопець втратив свідомість, нібито з нізвідки з'явилася поліція. Я ледве уник арешту. Через два дні я включив запис і послухав крики хлопця. Мій трансель переклав це, і вийшла повна нісенітниця на кшталт: "Товстий хлопчик грає зі ставком і розповідає зелені магазини". – Він перевів подих. – Трансель упізнав мову, якою розмовляв хлопець, як італійську. Але чому він так погано переклав? Адже дурниці та тарабарщина найчастіше виходять, коли наш спритний перекладач має справу з якимось рідкісним діалектом, а не з такою мовою, як італійська, якою розмовляють мільйони людей!

Стець обіперся ліктями на стіл, його гладко виголене підборіддя спочило на долоні. Він виглядав як мислитель. І так, власне, повинен був виглядати.

– Рідкісна мова, рідкісна мова… Це лунало в моїй голові. І раптом я зрозумів, що, можливо, йдеться про якусь рідкісну сьогодні, а може, навіть невживану, неіснуючу мову, схожу на італійську... Ви знаєте, яка це може бути мова?

Настала тиша. Це тривало довго, але Стець витримав цю напругу.

– Латина, — нарешті сказав він. – Мова стародавніх римлян, мати італійської мови. Цей хворий хлопець розмовляв латиною. Мовою, яку не знаємо ні він, ні я, ні хтось із вас, чи не так?

Він на мить замовк. Йому відповів шерех підтвердження.

- Ніхто! – повторив спікер. – Навіть трансель його не знав! – Його голос спустився на тон нижче. – А далі стало ще цікавіше. Від однієї особи, про яку я ще багато чого розповім... Від цієї особи, яка стверджувала, що колись сама була одержимою, я отримав запис, на якому вона сама щось викрикувала... Теж латиною. Це не давало мені спокою, я мав дізнатися, про що говорили той хлопець і та особа. І так я натрапив на старого, років за вісімдесят чоловіка. Придушував страх, виходячи на станції метро в мікрорайоні Новий Двір. Під агресивними поглядами блокерсів я пройшов вулицями, де не паркують автони, бо їхні алгоритми знають, що там їм загрожує знищення. Куди поліція заїжджає тільки на бронетехніці, а на кожному розі цвіте ділерство ісусами. І ось я опинився в скромній квартирці останнього викладача латини в нашому місті, а може, й взагалі в польських штатах... І тут, шановні, моя історія починається насправді...

Світло прожектора змінилося з білого на червоний. За спиною нарратора залунала гуркотлива музика.

Віташек зручно відкинувся на спинку крісла.

Він вартий своїх грошей.

Адміністратор і сам був вражений тим, що чекав продовження історії, яку, що там не казати, дуже добре знав.

Квітень 2079.

Підготовка д-ра Стеця до виступу

П'ятнадцятиповерхівка на розі вулиць Стшегомської та Будзишинської виглядала похмуро – особливо на холодному поривчастому квітневому вітрі, який свистів на її архітектурних вигинах і ворушив облуплену фарбу на фасадах. Він також грюкав вікнами, в яких осколки скла посміхалися, мов загострені підпиляні зуби африканських воїнів і шаманів, що було останньою модою серед мешканців бетонних мікрорайонів.

Від колишніх закладів послуг на першому поверсі тягнуло слабким запахом гару. На стінах, за дверними рамами, обпаленими сигаретами, була видна плутанина графіті. В ній виділялися окремі гасла та заклики, зроблені люмінесцентним спреєм – важливі та гнівні, бо були позначені знаками оклику.

Однак їхній зміст залишався загадкою для доктора Стеця. Каракулі були написані незнайомими літерами чи ієрогліфами. Так, він міг спробувати обробити текст за допомогою транселя, але не очікував особливого від результатів такого аналізу. Напевно, будуть якісь погрози, якісь зізнання, якісь нецензурні слова – просто марна трата часу.

Стець підійшов до брами житлового будинку, заґратованої і вкритої павутинням кольорів. Він подивився на приклеєну до неї записку з написом польською мовою, який нагадував орендарям, що безкоштовна вода тут є доступною лише вранці.

Відразу ж за дверима стояли троє молодих чоловіків – один білий, двоє чорних, усі вони були кремезними й носили джалабії з цехінами. В долонях тримали плоскі фони. Їхні погляди стрілили на Стеця з-під головних уборів - куфій. В поглядах було все, окрім доброти.

– Не ризикуй, лєбєго, не ризикуй тут, – сказав білий, і трансель висвітив інформацію, що мова повідомлення це російський діалект із Киргизстану.

"Лєбєга" не мав наміру запитувати, чому його так назвали. Він не зрозумів цього слова, як і його трансель, який навів його в оригінальній редакції.

Не дочекався дізнатися і те, в чому буде полягати цей ризик. Він уже збирався відступити, подзвонити співбесіднику й попросити його спуститися, як раптом двері ліфта відчинилися і з них вийшла темношкіра молода жінка, до того ж дуже повна. Закутавшись у паранджу, вона штовхала коляску. З-за сітки її очі виблискували цікавістю. Напевно, такі централси, як Стець, рідко бували тут.

Він вирішив скористатися моментом її несподіваної появи. Привітно посміхнувся жінці та чоловікам, на їхнє велике здивування. Пройшов повз них, увійшов у темряву брами і відчинив двері ліфта, перш ніж ті встигли зачинитися. Він також бачив, як один із мусульман забрав у жінки коляску, і всі четверо вийшли з воріт.

Стець полегшено зітхнув. Присутність жінки змусила навколишню ауру незвичайності та небажання розсіятися, як туман. Це змусило прибульця сприймати цих людей лише як громаду сусідів, а не, як раніше, як потенційних нападників.

Можливо, слова цього киргиза були зовсім не погрозою, а попередженням, що йшло від щирого

серця? Не будемо демонізувати блокерсів.

На чотирнадцятому поверсі ліфт зупинився. Стець вийшов і роззирнувся. По коридору тяглися ряди квартир. Більше він не міг бачити, бо віконне скло на сходах було забризкане чимось зеленим і блокувало доступ денному світлу.

На щастя, тут світилася лампочка на довгому дроті. У сутінках її слабке сяйво охопило старі дитячі коляски, якісь картонні коробки, взуття, що тут і там стояло під дверима, і навіть купу ремонтного щебеню, нагромаджену біля останньої квартири. Тут же, на металевих дверях, була велика табличка з