Читати книгу - "Вільні малолюдці"

земля. Чи є в книжці пригоди для тих, у кого коричневе волосся і карі очі? 

Нема, нема, і ще раз — нема… там самі блондини і блондинки з блакитними очима і зеленоокі руді. Якщо в тебе коричневе волосся, то ти, скоріш за все, будеш у ролі служки чи дроворуба, чи кимось на кшталт цього. А, ще можеш бути молочаркою! В головній ролі вона не буде ніколи, хоч як би добре не вправлялась із сиром. Принца з неї не буде, принцеси так само, рубати ліс вона не хоче, тож залишається одне — бути відьмою і мати знання, як Бабуня Болячка. 

— Хто така Бабуня Болячка? — почувся голосок. 

Хто така Бабуня Болячка? Люди почнуть розпитувати. І ось відповідь: бабуня була усім. Вона була всюди. Здавалося, що увесь рід Болячок виріс з бабуні. Село жило, вирішувало щось, робило свої справи з думкою, що там, на пагорбах, у вівчарській хатинці на колесах, за всім пильно стежить Бабуня Болячка. 

А ще вона була втіленням тиші наших пагорбів. Мабуть, саме тому вона й любила Тіфані — у свій дивний неоковирний спосіб. Старша сестра Тіфані не вгавала ні на мить — бабуся ж не любила галасу. Тіфані не галасувала, коли приходила до неї. Їй просто подобалося там бути з нею. Вона просто спостерігала за канюками і прислухалася до звуків тиші. 

А звуки таки були: шуми, голоси, галас тварин, що спускалися в долину, поглиблювали тишу і робили її звучною. А Бабуня Болячка загорталась у цю тишу і зробила там місце й для Тіфані. На фермі завжди було гамірно. Людей багато, роботи — море. На тишу часу не було. Не було часу слухати. Та бабуня зберігала тишу і вміла слухати. 

— Що? — спитала Тіфані, кліпнувши. 

— Ти сказала, що «Бабуня Болячка завжди мене слухала», — мовила міс Тік. 

Клубок став Тіфані в горлі: 

— Здається, моя бабуся була трохи відьмою, — сказала вона, і в голосі її чулась гордість. 

— Справді? Чому ти так думаєш? 

— Ну, бо відьми ж уміють проклинати, так? — спитала Тіфані. 

— Так кажуть, — делікатно погодилася міс Тік. 

— Тато казав, що бабуся кляне на чім світ стоїть, — відповіла Тіфані. 

Міс Тік закашлялась: 

— Клясти і проклинати — то два різні слова. Клясти — це як «шляк» чи «бздюх», розумієш? А проклинати — то щось на кшталт такого: «Сподіваюся, що твій ніс вибухне, а вуха розлетяться навсібіч». 

— Думаю, бабусина клятьба — то було щось значно більше, — сказала Тіфані дуже впевненим тоном. — Вона зі своїми собаками розмовляла. 

— І що ж вона їм казала? — спитала міс Тік. 

— Та таке: ходи сюди і геть від мене або ще — так зійде, — сказала Тіфані. — Вони її завжди слухались. 

— Але це звичайні команди вівчаркам, — кинула міс Тік зневажливо. — Це не зовсім чаклунство. 

— Та це все одно олюднює тварин, хіба ні? — роздратовано відгавкнулась Тіфані. — Відьми мають олюднених тварин, з якими розмовляють. От як ваш ропух. 

— Я не олюднений, — почувся голосок десь з-поміж паперових квітів. — Я просто трохи самовпевнений. 

— І вона зналася на травах, — гнула своєї Тіфані. Вона доведе, що Бабуня Болячка була відьмою, хоч би довелося сперечатись увесь день. — Вона могла вилікувати усе на світі. А ще тато казав, що вона могла приготувати пастуший пиріг зі сокири, — Тіфані продовжила пошепки. — Вона оживляла ягнят… 

Весною і влітку ви б не застали бабусю вдома. Більшість року вона ночувала у своїй старій буді на колесах, яку можна було перевозити з місця на місце, вслід за отарою. Коли Тіфані вперше побачила бабусю вдома, на фермі, то та стояла навколішки коло вогнища і запихала неживе ягня у велику чорну піч. 

Тіфані кричала криком. Бабуся делікатно підняла її і трохи незграбно всадовила собі на коліна, втихомирила і назвала «моя маленька джиґґітка», а її собаки, що грались, було, на долівці — Грім та Блискавка — дивились на неї із собачим захопленням. Бабуні було ніяково вдома, з дітьми, бо вони не мекають, як ягнята. 

Коли Тіфані перестала плакати, бо вона банально засапалась, бабуня посадила її на килимок і відкрила піч — і Тіфані побачила, як овечка поволі повертається до життя. 

Коли Тіфані трохи підросла, то з’ясувала, що «джиґґіт» означає «двадцять» на «ян тан тетера» — давній лічильній мові вівчарів. Старші люди досі нею користуються, коли лічать щось, на їхню думку, важливе. Тіфані була двадцятою онукою Бабуні Болячки. 

І ще підрісши, вона все зрозуміла про піч, яку ніколи не розігрівали до жару, тільки, гм, до літепла. Мама клала туди хліб, щоб опара піднялася, а кіт, Щуроміх, спав там, часто й на тісті. Це було акурат те місце, де слабеньке, напівживе ягня, народжене вночі, в заметіль, могло оклигати. Тоді їй це здавалося магією. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм. 

— Добре, та це все одно не зовсім про чаклунство, — сказала міс Тік, розвіявши чари. — Власне, тобі не треба мати відьом у предках, щоб стати відьмою. Це сприяє, ясна річ, завдяки спадковості. 

— Ви маєте на увазі, талант передається? — спитала Тіфані, звівши брову. 

— Частково, так, — відповіла міс Тік. — Та мені йшлося про гостроверхі капелюхи, скажімо. Якщо в тебе є бабуся, яка залишить тобі у спадок гостроверхий капелюх, то це вбереже тобі масу грошей. Їх неймовірно важко знайти, особливо таких, щоб втримали на собі господарку. Чи був такий у пані Болячки? 

— Не думаю, — сказала Тіфані. — Вона надягала капелюх лиш тоді, коли було дуже вже холодно. Вона надягала на голову замість каптура старий мішок з-під зерна. Е-е-е… це рахується? 

Вперше за всю розмову міс Тік пом’якшала: 

— Цілком можливо, — мовила вона. — Тіфані, а ти маєш братів чи сестер? 

— Маю, шістьох сестер, — відказала Тіфані. — Я наймолодша. Вони вже майже всі живуть окремо. 

— Але ти і не найменша, бо в тебе є милий молодший братик, — зауважила міс Тік. — Єдиний хлопчик. Оце так був сюрприз! 

Ні з того, ні з сього напівпосмішка міс Тік почала дратувати Тіфані. 

— А звідки ж ви знаєте про мого брата? — спитала вона. 

Посмішка щезла. Міс Тік подумала: «А мала кмітлива». 

— Здогадалася, — сказала вона. Нікому не подобається, коли його чи її ловлять на шпигунстві. 

— Ви застосовуєте до мене персикологію? — випалила Тіфані. 

— Ти маєш на увазі психологію? — спитала міс Тік. 

— Та яка різниця, — сказала Тіфані. — Ви думаєте, що я його не люблю, бо батьки з ним цяцькаються і панькаються, еге ж? 

— Таке мені на думку не спадало, — мовила міс Тік і поклала край хвилюванням, що її впіймано на шпигунстві. — Можливо, таке у мене склалося враження, бо ти використала його як приманку для слизького чудовиська, — додала вона. 

— Та він ще той зануда! — сказала Тіфані. — Він завжди в мене на голові, і я мушу його доглядати, а ще він завжди хоче солодощів. Пусте, — вела вона далі, — мені треба було швидко щось вигадати. 

— Таки так, — погодилась міс Тік. 

— Бабуня Болячка позбулась би тих чудовиськ з річки, — сказала Тіфані, пропустивши повз вуха слова міс Тік. — Навіть, якщо про них і не пише в книжках. 

І вона б зарадила місіс Окунець, додала вона про себе. Вона б говорила, а люди б слухались… Вони завжди слухали бабусю. Говори за тих, хто безголосий, казала вона. 

— Добре, — промовила