Читати книгу - "Метаморфози"

по-своєму описати те, що стало спільним надбанням». Так і Овідій першою ознакою хисту вважав уміння поета по-свіжому глянути на загальновідоме. Бо хто такий митець, як не наслідувач природи — невтомної «обновительки всіх речей» (XV, 252)? Устами Алкітої автор «Метаморфоз» висловлює, без сумніву, власне прагнення — захоплювати читача «солодкою новизною» (IV, 284). Ось чому «Метаморфози» — це не поема у звичному, традиційному розумінні слова. Овідій недарма приглядався до непомітно поєднаних різних барв веселки, прислухався до милого співзвуччя по-різному настроєних струн ліри (X, 146). «Метаморфози» — це теж співзвуччя найрізноманітніших жанрів: від розлогого епосу — до мініатюрної епіграми. Тут характерний для александрійських поетів епіллій — невеличка поема, наприклад, про викрадення Просерпіни; ідилія — невелика, пройнята ліризмом розповідь про Філемона і Бавкіду; любовна елегія (наприклад, про залицяння Поліфема до Галатеї, Ітіса — до Анаксарети); любовне послання; складений у гомерівському стилі гімн, панегірик, драматичний агон — суперечка Еанта з Одіссеєм, описи творів мистецтва та архітектури, наприклад, палацу Сонця; космічні пейзажі в дусі філософської поеми Лукреція. Усім цим жанровим різновидам відповідає, звісно, ціла гама настроїв, тональностей, барв. Як Горацієве «Поетичне мистецтво», хоч його й називають іноді трактатом, є насправді живою ілюстрацією процесу поетичної творчості, так, отже, й Овідієві «Метаморфози» грайливістю гекзаметра, перемінністю образів, почуттів, жанрів імітують вічну мінливість невичерпної щодо багатства форм природи, засвідчують філософську засаду поета: «…міняється все, а не гине».

У цьому одвічному потоці перевтілень, на початку твору, вирізняється скульптурний образ людини (І, 85–86). Довкола неї — тільки-но впорядкований, зображений у пастельних тонах, світ. На відміну від усіх інших істот, які втуплюють очі в землю, людина вдивляється в зоряну красу неба, ширяє думкою у глибинах всесвіту. Вона мовби вихоплюється з низки болісних, драматичних перевтілень. В її зосередженості, у внутрішньому спокої, в задивленості у широкий простір відчувається поетова віра: дослухаючись до гармонії сфер, людина знайде злагоду з собою, з навколишнім світом, усвідомить, що вона — вінець творчої винахідливості природи, її оздоба. «Що за вигляд земля буде мати, люду позбавлена?» — жахнулись боги, довідавшись про намір Юпітера вигубити рід людський (І, 247–248). Ось чому саме цей образ — «людини, котра споглядає небо» — з особливим захопленням прийняла доба Відродження.

Овідія справедливо називають поетом, що стоїть на межі двох світів. Не тільки пізня античність, а й нові часи живились його поетичною спадщиною, насамперед «Метаморфозами». Саме з цієї поеми письменники, поети, митці різних епох та країв черпали сюжети, мотиви та образи для своїх творів; саме через призму цього твору відкривали для себе світ античної культури. На основі «Метаморфоз» і в наш час укладають збірники античних міфів та легенд. Одначе, підкреслимо ще раз, не тільки і не стільки в цьому значення поеми: в ній — глибинний чуттєвий зв’язок людини із світом природи, без якого не розбуяла б грецька ідею [Так в оригіналі. — Прим. верстальника.] всеохопної любові й співчуття, що пронизують світ вічно живої природи. Саме ці, глибинні, аспекти твору привертають сьогодні увагу дослідників та перекладачів.

Поруч із Вергілієм та Горацієм Овідія віддавна шанували в українській літературі. Цитуваннями з Овідія не раз підкріплювали свої настанови автори поетик, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Овідія натхненно наслідував Сковорода («Похвала астрономії»), захоплено відгукувався про нього Тарас Шевченко; у творах великого Кобзаря, де звучить туга за рідним краєм, знаходимо мотиви, суголосні зі «Скорботними елегіями» Овідія-вигнанця.

Мав Овідій своїх перекладачів і в Україні[2]. У 80-их роках XIX століття у літературно-громадському журналі «Зоря» було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»: легенди про Пігмаліона та Кипариса переклала Олена Пчілка, про Орфея й Еврідіку — Осип Маковей. Олена Пчілка застосувала подекуди гекзаметр, подекуди — коротший, щоправда, теж дактилічний, вірш. Іван Франко, відгукнувшись у листі про переклад, не схвалив цієї спроби. Згодом Олена Пчілка інтерпретувала й легенду про Дедала й Ікара, цього разу ще вільніше повівшись із оригіналом. Осип Маковей, вочевидь, під впливом «Енеїди» Котляревського, звернувся до римованого чотиристопного ямба. Віршова форма, інакше й не могло бути, забарвила переклад (точніше — переспів, наслідування) невластивою для оригіналу мовностилістичною тональністю. Отож, подекуди у вірші Осипа Маковея, навіть коли мова про сумне, сьогодні вчуваються нам мовби пародійні нотки:

Змія єї вкусила в ногу —

І смерть взяла єї, небогу.

Цікаві спроби реконструювати гекзаметр не формально, а в живому, динамічному озвученні, в єдності звуку і сенсу, належать Іванові Стешенку, який переклав деякі пасажі Овідієвої поеми. А от його сучасник Дмитро Николишин, вважаючи, що гекзаметр в українській мові «затратив не тільки первісну вартість, але й усю свою музично-вокальну гнучкість», у 20-их роках XX століття виконує переклад першої пісні шумковим віршем, точніше, поєднанням двох рядків шумки в один рядок. Не диво, що цей «побудований на українській народній ритміці» вірш потягнув за собою і притаманні українському фольклору мовностилістичні особливості: переклад рясніє здрібнілими словами, характерними для народної поетики образами, фігурами, реаліями тощо:

Сонечко ясним промінням світа ще не наділяло,

Ані місяць новиком-серпом на небі не являвся.

Фольклорну канву твору згущують ще й українізовані імена, якими всіяний переклад: Арг Аресторенко, батько Сатурненко, Сатурнівна, Дафна Пенеївна та інші. Все це, зрозуміло, не могло увінчати успіхом працю перекладача, хоча й тут натрапляємо подекуди на щасливі знахідки у відтворенні поетичних образів першотвору.

Новим кроком в освоєнні «Метаморфоз» стали переклади Миколи Зерова. Під рукою майстра гекзаметр виявив свої на диво широкі інтонаційно-ритмічні можливості, сам став могутнім виражальним засобом, а не монотонним поєднанням дактилів.

У наш час на рівні теперішніх вимог до художнього перекладу вибрані пасажі з «Метаморфоз» українською мовою інтерпретувала Юлія Кузьма.

Сьогодні, отже, не виникає питання, яким віршем перекладати Овідієву поему. Та це не означає, що праця перекладачів полегшилась. Навпаки, збереження гекзаметра має супроводжуватись якнайповнішим відтворенням усіх зображувальних засобів твору. «Метаморфози» ж, окрім проблем, що їх доводиться вирішувати перекладачеві будь-якого твору античної літератури, мають ще й свої труднощі. Це передусім труднощі стилістичного плану: потрібно відчути й передати мовою перекладу тональність кожного з представлених у поемі жанрів, домогтись належної гармонії в межах цілого твору.

Чимало клопотів завдає перекладачам образна система «Метаморфоз». Якщо Горацій, обмежений тісними рамками од, ішов у глибину слова, приховуючи свої образи, то в Овідія вони на поверхні — яскраві й розлогі. Проте відтворити їх нелегко: вони динамічні, стрімливі; статичним буває лиш останній штрих, фіксація руху. Отож багатослів’я Овідія