Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У мене сьогодні ще є купа справ. Вибач, зовсім забула. З тобою не думається ні про що.
— То може я підвезу тебе? Я ще вільний деякий час.
— Не треба, — прошепотіла і накрила його губи своїми, — я подзвоню.
Вискочивши з його авто, я швидко ввійшла в натовп та розчинилась в ньому. Які ж ці чоловіки наївні. Ми навіть номерами телефонів не обмінялися, та він свято повірив, що я йому зателефоную. Спочатку він видався мені цікавим, та потім я зрозуміла, що трохи самозакоханий та нудний. На думці лише його робота і партнери. Я люблю, коли чоловік успішний та працює. Але ж і розмовляти потрібно ще про щось, а не лише про продажі та який він класний бізнесмен. То ж я всього лиш подякувала йому за десерт та оплачений мій рахунок.
Переді мною знову був бабусин маєток. Чи вже мій? Але якщо це не жарти, то цього ніколи не станеться. Я не збираюсь виходити заміж, жити тут і тим більше народжувати дітей заради клаптика землі та будинку. Краще все життя прожити в квартирі, аніж з такими умовами. Я витягла свій телефон, а на ньому досі не було мережі. Другий день я не маю звʼязку зі своїм салоном і мене це бентежить. Я завжди все контролюю. Ніякі питання не вирішуються без мене. Я звісно ж попередила дівчат, що поїду. Але ж не казала, що залишуся без жодного звʼязку. Мій погляд зупинився на нашій автівці, що була відкопана та почищена від снігу. Це неабияк втішило мене, то ж я побігла в дім.
— Невже ми їдемо додому? — з порогу спитала.
— Що? Звісно ж ні, — байдуже сказав тато, — ми хотіли зʼїздити за продуктами, але… щось там сталося, машина просто не заводиться. Не знаю.
— Тобто? — я майже приречено простогнала.
— Не хвилюйся, мама і тітка вирішила сходити до магазину пішки. От-от мають повернутися.
— Та мені начхати, — я махнула руками, — я хочу додому. Мені майже тридцять років, а ви поводитесь зі мною, як з малою дитиною.
— Ну по-перше, до тридцяти тобі ще досить багато. А по-друге, ти успадкувала цей маєток. Повинна зустрітися з нотаріусом.
— Тату, я… я розумію, що це твій дім. Твій рідний дім. Розумію, що ти втратив маму, тобі важко. І хочеться побути тут якнайдовше. Але це ти. А мені тут робити абсолютно немає чого. Якщо тобі це так важливо, я пробуду тут до свят. Та потім одразу ж поїду, навіть якщо ви захочете залишитися. Вибач, але для мене це занадто багато часу, щоб випасти з життя.
— Регіно, ми не змушуємо тебе ні до чого. Не керуємо твоїм життям, як ти тут висловлювалась. Просто в такій ситуації розумієш, як швидко минає життя. І твоя бабуся померла на самоті, без рідних. Це так неприємно усвідомлювати. То ж ми з мамою просто хочемо побути всією сімʼєю разом. Нагадати собі, як це прекрасно, коли поруч рідні, що нікуди не поспішають та насолоджуються часом разом.
— А заповіт з жахливими умовами — яка саме частина приємного проведення часу з сімʼєю? — я схрестила руки на грудях.
— Прийде нотаріус, дізнаєшся, — батько продовжив займатися своїми справами.
Він ніби не чув мене. Або ж не хотів чути. Тому я просто піднялась до своєї кімнати і там намагалась зловити мережу, але все марно. За своїми спробами не помітила, як задрімала. Розбудив мене гучний звук з кухні, наче щось розбилось. Я прокліпалась і зрозуміла, що вже досить пізно, адже в кімнаті було темно. Спала якось жахливо незручно, бо тепер болів увесь бік. Трохи розрухавшись, я зачепилась поглядом за свою валізу, що досі стояла в кутку. Я мала надію, що ми поїдемо одразу ж назад, тому навіть не думала розбирати її. Та тепер, напевно, таки доведеться. Але як тільки я торкнулась валізи, мою увагу привернув якийсь зайвий голос, що доносився знизу. Я повільно відчинила двері та тихо зійшла сходами. На вішалці висіло сіре чоловіче пальто. Сумніваюсь, що тітка різко змінила імідж, то ж це або її новий хлопець, або нотаріус. І хоч залицяльників тітки важко назвати хлопцями, я дуже сподівалась, що це таки хтось такий. Я поправила своє волосся та впевнено пройшла до зали, де всі зібралися.
— А ось і вона. Наша спадкоємиця, — радісно сказала мама, а я відчула, як холод пробирається між ребрами. Отже, це таки нотаріус.
— Чудово. Значить, ми таки зможемо усе вирішити сьогодні, — він перебирав якісь папери і не піднімав погляду, та голос, здається, я впізнала одразу.
— А хто сказав, що я хочу щось вирішувати? — впевнено сказала, привертаючи до себе увагу всіх. Тітка закотила очі, мама засоромлено відвернулась, батько сверлив поглядом. І лиш нотаріус зацікавлено розглядав мене.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обрана бути собою, Ельма Кіраз», після закриття браузера.