Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 4

Ніч була тихою й спокійною. Лише місяць за вікном освітлював кімнату м’яким сріблястим світлом, коли Емілія нарешті повернулася додому.

Вона тихо зачинила двері, намагаючись не збудити маму. У домі панувала приємна тиша, лише годинник у вітальні мірно відлічував секунди. Скинувши туфлі біля порога, вона пройшла у свою кімнату й упала на ліжко, прикривши очі. Її серце все ще калатало від пережитих емоцій.

— Це було… неймовірно… — прошепотіла вона собі.

В її думках крутився лише Тао. Його слова, його дотики, його поцілунок… Вона торкнулася своїх губ і відчула, як щоки знову запалали.

Раптом телефон завібрував, розірвавши тишу кімнати. Вона схопила його з тумбочки й побачила, що дзвонить Ліза.

— Алло? — прошепотіла вона, намагаючись не розбудити маму.

— Емі! Ну нарешті! — Ліза говорила так голосно, що Емілія відсмикнула телефон від вуха. — Як пройшов бал?! Розповідай усе негайно!

Емілія сіла на ліжку, обхопивши коліна руками.

— Це було… казково. Атмосфера, музика, сукні — все було так красиво… — Вона усміхнулася, згадуючи, як вони з Тао кружляли під повільну мелодію.

— А що з Тао? Не прикидайся, що це не головне! — нетерпляче вигукнула Ліза.

— Ми… — Емілія запнулася, відчуваючи, як у неї стискається горло від хвилювання. — Ми танцювали. А потім він проводив мене додому… І…

— І?! — Ліза буквально задихалася від нетерпіння.

— І він зізнався мені в коханні.

На іншому кінці дроту повисла тиша.

— Що?! — нарешті видихнула Ліза. — Ого… ОГО! І що ти?

— Я теж зізналася, — тихо прошепотіла Емілія, відчуваючи, як серце знову починає битися швидше при згадці про ту мить.

— Боже мій, це так романтично! — Ліза захоплено зітхнула. — Я знала, що між вами щось є!

Емілія лише усміхнулася, відчуваючи себе найщасливішою людиною на світі.

— І що тепер? Ви тепер… типу, разом?

— Я… не знаю, — зізналася вона. — Але мені здається, що все тільки починається.

Вони ще трохи поговорили про бал, про школу й про Софію, яка намагалася зіпсувати вечір, а потім попрощалися.

Емілія відклала телефон, лягла на ліжко й заплющила очі.

Вона знала, що завтра буде новий день, і їй доведеться зіткнутися з реальністю. Але зараз, у цю мить, її серце було сповнене щастя.

І з цією думкою вона повільно поринула в сон.

Ранок після балу зустрів Емілію ніжним сонячним промінням, що пробивалося крізь фіранки.

Вона повільно відкрила очі, потягнулася й на мить завмерла, намагаючись згадати, чому серце так приємно тьохкає в грудях. І раптом усе повернулося — бал, танець, нічна прогулянка під місяцем… Тао. Його зізнання. Її зізнання.

Вона закрила обличчя руками, ховаючи щасливу посмішку. Їй хотілося знову прожити ту мить — як він дивився на неї, як його пальці ніжно торкалися її руки, як він промовив ці слова, від яких усе всередині перевернулося: «Я кохаю тебе, Еміліє».

Її телефон завібрував, змусивши відірватися від мрій. Вона схопила його й побачила повідомлення від Лізи:

Ліза: Ну, як почувається закохана принцеса?

Емілія засміялася й швидко надрукувала відповідь:

Емілія: Як у казці.

Вона вже збиралася відкласти телефон, коли побачила ще одне повідомлення — цього разу від Тао. Серце знову зробило сальто.

Тао: Доброго ранку. Як ти?

Вона на мить затримала пальці над екраном, не знаючи, що відповісти. Нарешті вона набрала:

Емілія: Доброго ранку. Все добре. А ти?

Відповідь прийшла майже одразу:

Тао: Тепер краще. Побачимося в школі?

Її щоки запалали, і вона поспіхом кинулася до шафи, вибираючи, що вдягнути. Ранок обіцяв бути особливим.

На кухні мама вже поралась біля плити, готуючи сніданок. Запах свіжозвареної кави й теплого хліба заповнював увесь дім.

— Доброго ранку, доню, — привіталася мама, кидаючи на неї лукавий погляд. — Ну, як бал?

— Було чудово, — відповіла Емілія, намагаючись приховати посмішку, але мама одразу все зрозуміла.

— Щось мені підказує, що не лише бал був чудовий, — зауважила вона, піднімаючи брови.

— Мамо! — обурено вигукнула Емілія, але рум’янець на її обличчі все видав.

— Ну-ну, нічого не кажи. У твоїх очах усе написано, — мама підморгнула й поставила перед нею чашку чаю. — Але я рада, що ти щаслива.

Емілія лише зітхнула, роблячи ковток гарячого чаю.

Дорога до школи пролетіла, ніби в тумані. Вона майже не помічала інших учнів, які йшли повз, голосно обговорюючи бал. В її голові крутилася тільки одна думка: Що він скаже сьогодні? Чи буде все так, як учора?

Коли вона зайшла у школу, перше, що вона побачила — це Тао. Він стояв біля шафок, злегка нахиливши голову й дивлячись у свій телефон. Сонячне світло, що лилося крізь великі вікна, освітлювало його профіль, і серце Емілії на мить зупинилося.

Вона зробила крок уперед, і ніби відчувши її присутність, Тао підвів голову. Їхні очі зустрілися. І в цю мить усі страхи, сумніви й переживання зникли. Він усміхнувся — тією теплою, щирою усмішкою, яка належала лише їй.

— Привіт, — тихо промовив він.

— Привіт, — відповіла вона, відчуваючи, як у грудях розливається тепло.

— Як ти? — запитав він, вдивляючись у її обличчя.

— Добре. А ти?

— Тепер набагато краще, — він простягнув руку, і вона, не вагаючись, узяла його долоню.

— Гадаю, сьогодні про нас говоритимуть, — усміхнувся Тао, кинувши погляд на групу дівчат, які захоплено перешіптувалися, дивлячись у їхній бік.

— Нехай, — знизала плечима Емілія. — Мені байдуже.

Тао ледь сильніше стиснув її руку.

Раптом у коридорі пролунав гучний голос:

— Увага всім! Термінове оголошення!

Емілія й Тао обернулися. Посеред коридору стояла директорка з мікрофоном. Учні стихли, чекаючи на новину.

— У зв’язку з несподіваними обставинами сьогодні уроки скасовуються. Натомість ми просимо всіх зібратися в актовій залі через десять хвилин. Дякую за увагу.

У школі запанувало пожвавлення. Учні почали обговорювати, що могло статися, хтось припускав, що це пов’язано з інспекцією, інші — що зі шкільною командою з баскетболу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍