Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

— Що відбувається? — її голос зрадливо здригнувся.

Рафаель зробив крок уперед, і темрява за його спиною розширилася. Небо потемнішало, холод пронизував до кісток.

— Це випробування, — відповів він. — Ти маєш зробити вибір.

Щось невидиме тиснуло на її свідомість. Символ на її плечі палав, немов жива рана, пульсуючи болем.

— Вибір? — Ліліан поглянула на лотос. — Що станеться, якщо я його візьму?

Рафаель на мить змовк. Його очі потемнішали, і мовчання розтяглося.

— Якщо ти це зробиш... ти станеш тим, ким маєш бути. Але... — його голос урвався. Він дивився на неї так, ніби бачив уперше. — Але чи готова ти прийняти правду?

Її серце стислося.

Відповідь була так близько.

Але якою буде ціна?

Ліліан глибоко вдихнула і, не відриваючи погляду від Рафаеля, опустила руку в калюжу.

Її пальці торкнулися лотоса.

Світ вибухнув світлом.

Водночас щось невидиме схопило її за зап’ясток. Біль пронизав руку — обпікаючий, немов вона торкнулася розжареного металу. Темрява закрутилася навколо, вируючи живим вихором.

— Ні!

Рафаель кинувся до неї, але щось невидиме відкинуло його назад, мов камінь у буремному потоці.

Він повернувся.

Володар Мороку.

Його чорні очі палали, як живий морок, що поглинав саме світло. Простір навколо нього тремтів, ніби сама реальність тріщала під вагою його сили. Повітря стало густим, важким, ніби згустилося довкола, змушуючи Ліліан стискати зуби, аби не похитнутися.

Вона вже бачила його. Відчувала цю гнітючу присутність, що проникала під шкіру, змішуючись із її страхом.

Але цього разу було інакше.

Він не питав.

Він чекав.

Бо знав.

Спогади прорвали її, мов хвиля, безжально змиваючи все інше.

Вона бачила себе біля нього. Чула власний голос, що давав йому… клятву.

Зраджену клятву.

Серце стиснулося, мовби його стиснули невидимі пальці. Ні, це неможливо! Це не могло бути правдою!

— Ні… — прошепотіла вона, відступаючи. Її голова несвідомо хиталася, ніби заперечуючи не тільки його слова, а й саму реальність.

Володар Мороку посміхнувся.

— Ти завжди була моя.

Його голос віддавався у свідомості, мов відлуння стародавньої істини, від якої неможливо втекти.

Ліліан здригнулася. Все її єство кричало, що це неправда, що це омана. Але глибоко всередині, в тій частині душі, куди вона боялася зазирнути… вона вже знала.

І це знання було найстрашнішим.

Морок стискав її, заповзав у свідомість, огортав її, мов холодні руки, що не випускають зі свого обійму.

— І тепер ти повертаєшся, — прошепотів він.

Лотос у її руці розсипався на чорні тіні. Вони вп’ялися в її шкіру, проникаючи всередину, сплітаючись із нею.

Серце Ліліан билося скажено.

Якщо вона піддасться — втратить себе. Назавжди.

Рафаель стиснув зуби і підвів голову. Його тіло здригалося від напруги, але погляд залишався непохитним.

— Борись...

Його голос був майже нечутним.

Але вона відчула його силу.

Ліліан різко вирвала руку з-під тіней.

Біль вибухнув у її тілі, немов блискавка, що пронизує зсередини.

Та вона вистояла.

Символ на її плечі спалахнув срібним світлом, розриваючи морок.

Володар Мороку зімкнув брови.

У його очах промайнуло здивування.

— Цього не мало статися…

Ліліан зробила крок уперед.

Світло, що виходило від неї, ставало яскравішим, розриваючи темряву.

Її голос прозвучав твердо, немов вирок:

— Я більше не твоя.

Світ здригнувся.

Темрява відступила.

І Ліліан зрозуміла: це був лише початок.

Її доля була написана задовго до її народження.

Але тепер…

Вона мала силу її змінити.