Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Лотос у калюжі

Світ задихався у темряві, коли Ліліан наблизилася до серця проклятого місця. Густий туман клубочився під її ногами, стискаючись, мов холодні пальці, що тягнулися з небуття. Кожен її крок лунав у зловісній тиші, а простір навколо немов затримав подих, чекаючи неминучого.

Рафаель крокував поряд, напружено вдивляючись у морок. Його риси загострилися, погляд уважно вивчав кожен тіньовий контур. Раптом він зупинився й легким жестом зупинив Ліліан.

— Він тут, — прошепотів.

Попереду щось ворухнулося. Темрява ожила, набираючи форму, і з чорного безмежжя виступила висока постать.

Очі її спалахнули потойбічним світлом, а голос, глибокий і розкотистий, змусив саме повітря здригнутися.

— Ти прийшла, Ліліан. Як і було передбачено.

Він простягнув руку, і морок закрутився навколо його пальців, набуваючи майже живої форми — химерні сполохи, що пульсували, мов темні лотоси, розкриваючи свої чорні пелюстки.

— Ти — носій тіні, — Володар Мороку говорив повільно, наче смакуючи кожне слово. — А отже, належиш мені.

Ліліан відчула, як холод стискає їй груди. Її серце битком набивалося у грудях, але вона вчепилася в свою рішучість.

— Ніколи! — її голос зірвався майже на крик.

Володар Мороку ледь схилив голову.

— А якщо я скажу, що твоя доля вже вирішена? Що кожен твій вибір, кожен крок... приведе тебе до мене?

Слова звучали, наче скрипучий лід, лязгаючи в тиші.

Рафаель ступив уперед, його аура спалахнула срібним сяйвом, розсікаючи морок.

— Вона не твоя.

— О, Рафаелю... — Володар Мороку посміхнувся. Посмішка була холодною, як крижаний лід, що прорізує душу. — Ти досі віриш, що можеш захистити її?

Його голос опустився до шепоту, що ковзав у повітрі, немов шелест стародавніх сувоїв.

— Ти знаєш, що це неможливо.

— Вона не належить тобі більше, ніж ти гадаєш, — твердо відповів Рафаель, хоча Ліліан уловила ледь помітну тремтливу ноту в його словах.

Її охопив холодний дрож.

Щось у словах Володаря відгукнулося в ній, мов давно забута мелодія, що безжально пробудила спогади, яких вона не могла пригадати.

Зв’язок, що тягнув її до нього, був занадто реальним.

Чому? Як він міг знати її краще, ніж вона сама?

Вона зловила погляд Володаря Мороку: у глибині темних очей було щось ще — неначе він читав її найпотаємніше, немов знав про мітку долі, виблискуючу на її шкірі, про яку навіть вона наважувалася думати лише пошепки.

— Відпусти її, — Рафаель стиснув кулаки, і його сила засяяла яскравіше.

— Інакше що? — Володар Мороку підняв руку.

Згусток тіні стрімко метнувся вперед.

Рафаель не встиг ухилитися. Темрява вдарила його, відкидаючи назад.

Він з глухим стуком врізався в кам’яну стіну й осів на підлогу.

— Рафаель! — Ліліан кинулася до нього, але чорні пута скували її рухи.

— Борися… — Він підвів голову, на губах блищала кров.

Та морок уже взяв її у свої обійми.

Володар Мороку наблизився, його силует розчинявся в пітьмі.

Його очі... вони горіли, наче віддзеркалюючи її власну душу.

— Ти дала мені обітницю, Ліліан. Чи ти вже забула?

Серце болісно стиснулося.

Обітницю?

І раптом — видіння.

Її власний голос, що клянеться у вічній відданості тіні.

Перед очима промайнули руїни.

Височенні арки, викарбувані знаки, що світилися примарним світлом.

Вона стояла перед троном. Її коліна тремтіли.

І він був там.

Не такий, як зараз. Молодший. Але той самий.

— Ти дала мені слово, — його голос лунав у її свідомості. — Коли твоя душа розривалася між світлом і тінню, ти вибрала мене.

Вона бачила себе — молодшу, налякану… але готову прийняти власну долю.

— Я... пам’ятаю, — видихнула вона.

Видіння розтануло.

Володар Мороку простягнув до неї руку.

— Обери знову. Світло, яке тебе відкине… чи тінь, що ніколи не зрадить.

Її тіло скувала крижана лють.

Рафаель ледве підвівся, його погляд благав її боротися.

Але що, як темрява дійсно її частина?

Що, як істина, від якої вона тікала, нарешті наздогнала її?

— Вибір за тобою, — Володар Мороку говорив лагідно, майже ніжно. — Але пам’ятай: твоя душа вже зробила його багато років тому.

Земля здригнулася, розколюючись, і з її глибин вирвалися чорні корені.

Вони обвили Рафаеля, стискаючи, мов зміїні кільця.

— Ліліан… не слухай його! — його голос, сповнений болю, ледь проривався крізь тінь.

Володар Мороку не відводив від неї погляду.

— Час минув. Ти або повернешся до мене… або Рафаель заплатить ціну за твоє вагання.

Вона стояла між двома силами.

Світлом, що ледь жевріло.

І тінню, готовою поглинути її без останку.

Їй доведеться зробити вибір. Вибір, який може змінити все. Але чи буде він правильним?

Холод пронизав Ліліан прямо в серце, вириваючи її зі сну.

Вона лежала на вологій землі, пальці занурювалися в бруд, холодний і липкий, немов кров. Навколо клубочилася темрява — жива, пульсуюча, як дихання невидимого звіра. Вітер приніс із собою запах вогкості, попелу й металевого присмаку крові, що змішувався з тлінним смородом розкладеної плоті. 

Ліліан здригнулася, коли холод пронизав їй спину, й повільно підвелася, опираючись на руки. Долоні тремтіли, серце стукотіло в грудях, як барабан у бою, змішуючи страх і рішучість.

Вулиця була порожньою, освітленою лише холодним місячним сяйвом, що розсіювалося на мокрій бруківці. У калюжах віддзеркалювалося темне небо, беззвучне і непроглядне. У одній із них плавала самотня квітка лотоса.

Чиста. Незаплямована.

Неначе не належала цьому світу.

Ліліан заворожено простягнула руку, щоб торкнутися квітки, але різкий шепіт змусив її завмерти.

— Не чіпай...

Вона стрімко підвела голову.

Рафаель стояв за кілька кроків, майже зливаючись із темрявою. Його чорне волосся розвівав вітер, а в зіницях тлів жовтий відблиск. Тінь за його спиною ворушилася, неначе жила власним життям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍