Читати книгу - "Шлях крізь Хаос, Катя Губська"

Розділ 5: Харибда

Темрява Лабіринту Хаосу здавалася безкінечною. Діана, Телемон і Кассандра йшли вглиб, оточені мерехтливими тінями та загадковими символами, що час від часу спалахували на стінах. Кожен крок лунав глухо, ніби саме каміння стежило за ними.

— Ми наближаємося до чогось важливого, — прошепотіла Кассандра, торкаючись однієї зі стін. Символи під її пальцями засвітилися червоним світлом, і раптом повітря стало важким, ніби сам простір здригнувся.

— Обережно! — Телемон шарпнув її назад, коли зі стелі впала кам'яна брила, розбившись на уламки.

— Лабіринт перевіряє нас, — сказала Кассандра, примружуючи очі. — Він хоче, щоб ми боялися.

Вони йшли далі, орієнтуючись за стародавніми написами. Попереду з’явився прохід, у кінці якого виднілися величезні двері, вкриті різьбленням.

— Це вихід, — упевнено сказала Діана.

— Або ще одна пастка, — пробурмотів Телемон.

Кассандра зробила крок уперед і торкнулася дверей. Від них війнуло холодом, але разом із цим у її свідомості промайнуло бачення — величезний вихор у морі, корабель, що бореться зі штормом, і темний силует, що чекає на них попереду.

— Нам судилося вирушити в море, — сказала вона, не відводячи погляду.

Двері повільно відчинилися, і яскраве світло залило простір. Вони зробили кілька кроків і опинилися на високому скелястому березі. Перед ними розкинулося безкрає море, а трохи далі виднівся покинутий корабель, що чекав їх біля води.

Корабель здавалося, стояв тут століттями, та щойно вони зійшли на його палубу, вітрила наповнилися вітром, а судно саме рушило в дорогу.

— Щось мені не подобається все це, — пробурмотів Телемон.

— У нас немає вибору. Ми повинні дістатися наступної точки, — сказала Діана, спостерігаючи за обрієм.

Дні минали, і море залишалося спокійним. Але одного разу небо потемніло, а хвилі почали здійматися вище. Корабель трясло, і вітер приносив зловісний шепіт.

— Щось нас кличе, — тихо сказала Кассандра, вдивляючись у далечінь.

Після кількох днів плавання буря застала їх зненацька. Грім розривав небо, блискавки освітлювали розбурхане море. Корабель гойдало на хвилях, немов іграшку.

— Усі тримайтесь! — закричала Діана, вчепившись у канати, щоб не впасти за борт.

Раптом із глибини вирвався гігантський вир, що загрозливо поглинув уламки розбитого корабля, який плив поблизу. Хвилі вели їх просто до цього смертельного водоверті.

— Це Харибда! — вигукнула Кассандра. — Нам потрібно знайти спосіб уникнути її!

Телемон кинувся до штурвалу, намагаючись змінити курс, але сили природи були надто сильними. Судно з жахливою швидкістю затягувало до центру виру.

— Якщо ми підемо на дно, це буде наш кінець! — крикнув Телемон, щосили опираючись натиску вітру.

Кассандра, згадуючи бачення, вирішила. Вона дістала кинджал і розсікла один із канатів, звільнивши частину щогли. Вона знала, що єдиний шанс вижити — це покинути корабель раніше, ніж його поглине Харибда.

— Стрибайте за мною! — вигукнула вона, хапаючи один із уламків деревини.

Без зайвих слів Телемон і Діана схопилися за неї, і хвиля підхопила їх, несучи геть від корабля, що за мить зник у чорному проваллі води.

Вони не знали, скільки часу провели у воді. Їхні сили були на межі, коли їх винесло на піщаний берег.

Коли Діана розплющила очі, вона побачила, що лежить на вологому піску. Над головою мерехтіли зорі, а хвилі лагідно билися о берег. Вона повільно підвелася, озирнулася. Неподалік від неї лежали Телемон і Кассандра, ще непритомні.

— Ви живі?! — гукнула вона, струшуючи Телемона за плече. Він закашлявся і відкрив очі.

— Так… Хоча я вже думав, що Посейдон забрав мене у свої володіння, — він піднявся, дивлячись на розбурхане море.

Кассандра прошепотіла:

— Ми на острові… Я відчуваю це місце… Воно несе давню магію.

Перед ними постало загадкове узбережжя. Кам’яні арки здіймалися над водою, створюючи химерні візерунки, а далі, серед скель, виднілися руїни храму, наполовину затопленого водою.

— Це місце — пастка, — холодно промовив Телемон. — І ми тут не одні.

Раптово з глибини моря почав здійматися величезний водяний вир, і з нього з’явилася вона — Харибда.

Її постать була водночас божественною та жахливою. Висока жінка, створена з рідкого срібла, з волоссям, що струмувало, як морські хвилі. Очі безодні поглинали світло, а голос складався з гулу шторму та луни потонулих кораблів.

— Стерті з пам’яті світу… ті, хто кидає виклик стихії, — її голос лунав, ніби сама вода промовляла до них. — Ви прийшли не туди, смертні…

— Хто ти? — голос Діани залишався твердим.

— Я була німфою, донькою моря, слугинею богів. Тепер я — вічний вихор, проклята залишатися тут, стерегти руїни та їхні таємниці, — Харибда підійшла ближче, її силует міняв форму, розчиняючись у хвилях і знову набуваючи форми. — Чи приймаєте ви моє випробування?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍