Читати книгу - "Вафельне серце"

ніколи не спитавшись не візьмемо ані вашого човна, ані телички, — сказала Лена.

— І заплатимо за розбиту шибку, — пообіцяв я.

Лена голосно кашлянула.

— Як матимемо гроші, — поквапився додати я.

Потім дядькова кохана пригостила нас яблучним пирогом.

Коли ми порозносили тварин і птицю по своїх місцях, на траві вже була роса. Лена стиха свиснула.

— Знаєш, що з чим римується, Трілле?

Я похитав головою.

— Козине лайно й козине стегно! — засміялася вона.

Потім Лена зі сміхом перескочила дірку в живоплоті. Я чув, як вона грюкнула вхідними дверима. Вона завжди так робить. Вона грюкає ними так сильно, що грюк чути в усій Крихті-Матильді.

«Потрібен тато»

За день після того тато розпочав свій літній проект. Він робить так щоліта. Проект, як правило, завеликий і затяжкий для здійснення. І його завжди схвалює мама. Цього року мама вирішила на майданчику звести камінний мур. Лена була страшенно задоволена. Вона дуже любила на чомусь балансувати.

— Вам треба викласти його високим і вузьким, — скомандувала вона.

Поміж камінням час од часу чулося татове бурчання. Він не любить літніх проектів. Влітку йому хочеться сидіти в альтанці й пити каву. Ми, цебто я і Лена, стояли й дивились, як тато мурує, аж поки він попросив нас забиратися геть і десь інде гратися.

— А в тебе немає тата? — злегка кашлянувши, швидко спитав я, коли ми перестрибнули через живопліт і підійшли до Лениного саду й Лениного муру.

— Мабуть, є, — відповіла Лена.

Вона тримала руки прямо перед собою і водночас балансувала, перегинаючись назад. Я дивився на її зношені тенісні черевики, що пересувалися все далі й далі.

— То де ж він?

Лена цього не знала.

— Він дав драла ще до того, як я з’явилася на світ.

— Дав драла? — нажахано спитав я.

— Ти погано чуєш?

Лена глянула на мене з роздратуванням.

— До речі, навіщо вони комусь потрібні? — сплюнула вона.

Я достеменно не знав, що на це відповісти. Ще й як потрібні.

— Вони щось будують. Мури і всяке таке.

Лена мала мур.

— І ще вони можуть… е…

Я ніколи не замислювався над тим, навіщо потрібен тато. І щоб мені бодай щось спало на думку, я зіпнувся навшпиньки й зазирнув через живопліт. Тато, червоний на виду, стояв і лаяв літній проект. Цієї миті нелегко було згадати, навіщо тато потрібен.

— Вони їдять варену капусту, — зрештою сказав я.

Ані Лена, ані я не любимо вареної капусти. Вона слизька на смак. На жаль, у нас у Крихті-Матильді ціле поле капусти. І моя, й Ленина мами кажуть, що капуста надзвичайно корисна для здоров’я. А от тато, він такого не каже. Він їсть мою капусту. Я просто перекладаю ту зелену квашу в його тарілку, коли мама дивиться в інший бік.

Звісно, Лена не вважала мою згадку про капусту вкрай дурною, я це розумів. Із висоти муру їй було добре видно, як тато здійснює свій літній проект. Вона довгенько стояла на одній нозі, ретельно вивчаючи його.

— Гм, — мовила вона й зістрибнула вниз.

Трохи перегодом, удень, ми подалися в Буду купувати все, що забув купити Маґнус. Там працює Ленина мама. Коли ми прийшли, вона переставляла й рахувала товар.

— Привіт! — гукнула вона.

— Привіт, — відповів я.

Лена на привітання тільки підвела руку.

Вийшовши надвір, ми зупинилися, щоб прочитати всякі оголошення на дверях. Ми завжди так робимо. Сьогодні там висів один надзвичайно великий папірець. Ми підвели голови, намагаючись наблизитися до нього.

«Потрібне щеня.

Бажано змішаної породи.

Щоб було охайне».

Лена прочитала оголошення кілька разів.

— Ти хочеш собаку? — спитав я.

— Ні, але так, напевно, можна писати й про тата?

Якось Маґнус розповідав нам із Леною про приватні оголошення. Такі короткі повідомлення, як це, дехто поміщав у газетах, коли хотів знайти собі пару. Лена зізналася, що трохи думала над цим, скажімо, чи можна помістити таке оголошення про тата. Був лише один мінус: ніколи не знаєш, хто читає газети. Їх можуть читати бандюги, директори шкіл і хто завгодно.

Тож краще повісити оголошення в Буді, де вона знала всіх покупців.

— Пиши ти, Трілле. У тебе дуже гарний закрутистий почерк, — сказала вона, збігавши до крамнички по ручку й папір.

Один із її мишачих хвостиків розтріпався, хоч загалом вигляд вона мала вельми рішучий.

Я дивився на все це дуже скептично.

— І що мені писати?

Лена простяглася на дерев’яному столі перед крамницею й заходилася думати так голосно, що я майже її чув.

— Пиши: «Потрібен тато», — почала вона.

Я зітхнув.

— Лено, ти думаєш…

— Пиши!

Я знизав плечима й зробив, як вона казала.

Потім Лена, як на неї, досить довго мовчала. Зрештою вона кашлянула і голосно й чітко проказала:

— «Бажано, щоб був добрий і любив варену капусту, і найважливіше те, відколи він добрий і любить варену капусту».

Я насупив брови. Це звучало дуже по-чудернацькому.

— Лено, ти певна того, що треба писати про капусту?

Ні, Лена не була певна. Та все-таки він мусить бути добрий.

Урешті-решт вийшло ось таке оголошення:

«Потрібен тато.

Бажано, щоб був дуже добрий.

І любив дітей».

З самого верху ми написали Ленине ім’я та прізвище і Ленин номер телефону, а тоді приліпили папірця просто під собачим оголошенням.

— Ти з глузду з’їхала! — сказав я.

— Я не з’їхала. Я просто трохи підганяю події, — відповіла Лена.

Лена справді підігнала події. Десь за півгодини після того, як ми прийшли до неї додому, задзвонив телефон. Утім, не думаю, що до цього дзвінка Лена сушила собі голову тим, що ми зробили. Телефон не вгавав.

— Може, візьмеш? — шепнув я.

Вона знехотя підвелася і взяла слухавку.

— Алло.

Ленин голос був тоненький, як нитка. Я нашорошив вуха.

— Алло, так. Телефонує Вера Югансен. Це ти почепила оголошення на крамниці в Буді?

Лена витріщила на мене очі, а потім кашлянула:

— Аг-га…

— Чудово! Мене дещо цікавить. Він ще трішки неспокійний, але, уяви собі, останні два тижні жодного разу не пісяв у хаті!

Ленине підборіддя опустилося майже на живіт.

— Він пісяє надворі? — перелякано спитала вона.

— Атож, правда ж тямущий?

Вера Югансен, з усього було видно, вельми тим пишалася. Напевно, вона божевільна, подумав я. Тато, що не пісяє в хаті! Лена пополотніла на обличчі, але, здається, розуміла, що їй треба опанувати собою, тож прочистила голос і трохи суворо спитала,