Читати книгу - "Понтиїзм. Казки кінця світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На наступній станції зайшло двоє німих пацанят років 12—13. На мигах вони показували, що міняють на гроші брошури з непристойними анекдотами, іменні астрологічні прогнози на всі роки і випадки життя, маленькі набори «Зроби сам», що складалися з фігурки Христа, якого можна було прибити гвіздочками до автомобільного салону. Були ще там трофеї минулих воєн, обкладинки на паспорти, номери сексуальних рятівних служб, спускові гачки і риболовні снасті та брошури «Апокаліпсис для чайників». Підперезані товарами, вони нагадували індіанців, які виміняли рідні землі на валютні транші та блискучі брязкальця і скельця. Німим оркестром вони продиралися крізь вагон. Пасажири відверталися від них, занурювались у мобільні, відсилаючи безконечні цьом-цьоми, чмаф-чмафи та смайли через соціальні мережі. Діти на руках батьків зачудовано вглядались у підвішені кольорові брехунці-монітори, що беззвучно показували веселих тварин і мультики, перемежовані серйозними викладками і постановами міської адміністрації, статистикою покращення життя і новинами про збільшення безкоштовних порцій шоколаду і молока для школяриків.
Щойно за німими зачинилися двері, долинули радісний мат і регіт — на платформі «німі» весело перегукувалися і обдивлялися одне-одного. Потяг почав набирати швидкість, і пасажири дивилися вслід «німим» оркестрантам, навперейми обвішаним новими кульчиками, золотими ланцюгами, пенсіонерськими медалями, годинниками, гаманцями, розп’яттями і навіть менорою, яку пощастило витягнути у псевдоінтелігентного історика, коли той особливо зосереджено розглядав схему підземки, намагаючись побачити на ній обриси Римської імперії епохи напіврозпаду.
Пасажири обурено завовтузилися, щось вигукували. Стурбовані батьки намагалися однією рукою перевірити власні гаманці і торби, іншою заткнути вуха малечі, щоби вони не почули зайвого від розлючених дядь і тьоть, а третьою перевіряли, чи на місці бутерброди та фірмова лінійка у рюкзаках школяриків.
Раптом усі замовкли. У кінці вагону стояв чоловік у чорних окулярах з паличкою. Він мовчки намагався знайти собі зручне місце і зупинити свій пошук, не привертаючи до себе уваги. Однак усі погляди спрямувалися на нього.
Цієї миті потяг мав сховатися під землю — перейти від наземних станцій до підземних катакомб. Машиніст, виконуючи інструкцію з економії, повинен був увімкнути світло лише тоді, коли всі вагони заскочать у темряву.
Коли півпотяга вже було під землею, машиніст отримав сигнал зупинитися і почекати кілька хвилин, допоки на найближчій станції не вирішать технічних проблем. Потяг різко загальмував, половина вагону опинилася в темряві. Діти нервово захлипали, старі потяглися за дозою валідолу. Всі з ненавистю позирали на сліпого.
«Ось так і виглядає чистилище. Немає жодної певності від народження — однією ногою ти вже в пеклі, а іншою тягнешся до раю. І при цьому сидиш і ждеш», — подумала євангелістка, відірвавши погляд від чергової кольорової брошури про врятування душі.
Товста жінка, чиє тіло було настільки великим, що одна половина була під землею, а інша на поверхні, загорлала: «Давай! Проси! Що ти від нас хочеш, ублюдок! Виродок! Чого мовчиш, суко! Чого нічо не просиш??? Никаєшся там так скромно, вроді не про тебе?!» Відчайдушності її крику додавало розуміння, що німий оркестр поцупив її обручку — єдиний подарунок від слюсаря Серьожі, який часом навідувався до неї прочистити труби. І обручка його матері — це єдине, що їх пов’язувало.
— Ти, чмо, чого ходиш серед чесних людей? Чого не підеш на фабрику розетки ліпить? Чи, може, хоть на балалайці навчишся бренькати, — підхопив черевань з розчервонілою пикою, смородом ранкового часнику і в закаляних смолою штанях.
— Да, понаїхало тут всякіх! Ріальна страшна вечерам вийті. Адні мужлани і мудаки вакруг, — продовжила недогламурна дівиця на височенних підборах, що нагадували радше ратиці, ніж подобу взуття.
Сліпий розгублено роззирався довкруги.
— А-а-а, стерво. Закрутився. Пече тебе встид, — сказав охриплий голос, що лунав із якогось нижчого рівня буття, де існує свій власний світ, у якому люди поділяються на чистих і нечистих за запахом їхніх ніг і начищеністю черевиків. Пияк випростав пальця, обвинувально вказуючи на сліпого.
Той розгублено роззирався. Він потягнувся до кишені та на очах у всіх дістав старезний слуховий апарат, з лагідною посмішкою, ніби вибачаючись перед тим уявним спостерігачем, який може до нього звертатися. Вибачаючись за те, що змушений займатися такими інтимними речами на очах у всіх.
Сліпий доладнав апарат до вуха і знову з розгубленою посмішкою звернувся водночас до всіх і ні до кого, лагідним голосом і з чіткою артикуляцією: «Чи не були б ви такі люб’язні підказати, чому ми зупинилися? І як я можу потрапити на Форум Романо?»
— Ваша зупинка наступна, — зачудовано і старанно, як на занятті, відповів історик, автоматично розархівовуючи закапелки власних знань.
— Люб’язно дякую, — з лагідною посмішкою відповів сліпий, звертаючись у бік історика.
Вагон сіпнувся з місця, різко набираючи швидкість, одначе фігури пасажирів залишалися застиглими. Сліпий, намагаючись зробити це якомога непомітніше, витягнув слуховий апарат і заховав до кишені. Ніжно поводжаючи у повітрі паличкою, він намацував шлях до виходу з вагону.
Машиніст, нарешті, згадав увімкнути світло. Пасажири зіщулилися. Тільки на обличчі сліпого були спокій і посмішка задоволення від буття.
За кілька десятків секунд потяг знову зупинився, діставшись першої підземної станції. Сліпий, вдячно посміхаючись, вийшов на платформу. Єдиний з усього потягу. Двері за ним лунко зачинилися, мов ляснула пащека величезного залізного вартового пса.
Серця пасажирів набирали свого щоденного прискореного ритму, намагаючись створити ілюзію заклопотаного і повного життя. І якби хтось із них спробував відшукати записи камер спостереження зі станції, на якій вийшов сліпий пасажир, то йому навіть не поталанило би знайти в архівах підземки плану про побудову такої станції. І якби хтось спробував зазняти його на відос, то він не побачив би нічого, крім білого засніженого екрану, що заколисував своїм мерехтливим спокоєм.
2037
Валя загубив стільниковий. Тобто, він так гадав. Бо якось ніяково було підозрювати невідь-кого, що хтось міг украсти його стару роздовбану нокію. Та й сама думка про це сильно ображала Валю, який ніколи і нікого навіть поглядом не міг зачепити. Спершу він страшенно ображався на себе. А потім припинив. Коли зрозумів, що все одно ніхто йому не дзвонить, а він сам не може наважитися давати іншим номер свого телефона. Хоча часом приходили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Понтиїзм. Казки кінця світу», після закриття браузера.