Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

знову щось приховувала від мене, але наразі я не зважав на це й узявся розпитувати про подальші події того ранку.

— Що ви сказали Джинджер і Свинарю за сніданком?

— Що мала видіння, начебто Мікі Маккена застрелять.

— А чи не ризиковано?

— Вони знали, що я ясновидиця.

— І ви скористались інформацією, здобутою за кілька годин до того, щоби вразити їх своїми здібностями. Вирішили, що коли вбивства виявлять і це потрапить у газети й на телебачення, вони будуть вражені вашим пророцтвом.

Клавдія кивнула.

— Вам спадало на думку протягом того дня, що ви виконуєте астрологічний прогноз Омара? Що робите відкриття?

— Безумовно.

— Ви думали про це? У ту мить?

— Це постійно крутилося в моїй голові.

— І коли ви ходили до того будинку вночі, ви зробили це тому, що таким був ваш прогноз?

— Це було тісно з ним пов’язано. Він уплинув на мене. Щодня те, що я читаю, впливає на мене.

— Це й змусило вас піти?

— Частково так.

— А окрім того?

— Я хотіла бути впевненою, що те, що я почула, не було галюцинацією.

— А можливо, третьою причиною було бажання знати, який усе мало вигляд, щоб ви могли сказати, що скористалися своїми окультними вміннями й перебували там ду­ховно?

— Тут діяли всі три причини разом.

Клавдія всміхнулася з невинністю дитини, задоволеної власною витівкою.

— Я така рада, що ми з цим розібралися. Я ж казала вам: моя духовна порадниця стверджує, що ви зможете закінчити книгу. Для мене тепер це важить понад усе на світі.

— Не хочу бути песимістом, Клавдіє, але щойно ви лише показали мені верхівку айсберга. Нам треба копнути глибше.

— Цього я й хочу — повідомити все, що вам треба. Це єдина надія, що давала мені сили рухатися всі ці роки. Обіцяйте мені, що не зупинитесь, доки все не буде скінчено.

Я пообіцяв.

Повертаючись додому, я знав, що не зможу заснути від хвилювання. Одразу ж узявся до роботи, щоб розкласти нові шматочки пазла по місцях. Зазвичай після сеансів роботи з Клавдією я був надто виснажений, щоб писати, але зараз прагнув чимшвидше викласти все на папері.

Мені знадобилося понад два роки, але нарешті я знав усе.

Потрібні були лише кілька уточнень: дізнатися, чи водій, який привозив її на Онґаро-драйв, був чоловіком чи жінкою, і змусити Клавдію пригадати події після того, як вона пішла з будинку Маккена. Але в порівнянні з тим, через що я вже пройшов, щоб отримати сьогоднішні одкровення, це буде легко.

Той вечір я відсвяткував із келихом шампанського, адже таємницю було нарешті розкрито!

Розділ вісімнадцятий

1

Кілька днів по тому я метався кімнатою, стримуючи нестерпне бажання вгатити кулаком у стіну. Те, що вона розповіла мені, — усе було брехнею.

Переглянувши стенограми судів над братами Льюїнґдонами і їхніх зізнань, я усвідомив, що ці дані не збігаються з версією подій Клавдії. Ґері розповів детективам, що тієї ночі Таддеус, який був за кермом власної автівки, підібрав його і вони разом поїхали додому з будинку Маккена.

Як тоді Клавдія могла чути, щоб Ґері звірявся Боббі в неділю вранці у неї вдома, одразу після вбивств? Я не вірив, що Ґері проїхав тоді близько п’ятнадцяти миль назад від Кіркерсвілля, Огайо, аж до Колумбуса в сильну снігову бурю. А якщо він не поїхав до Боббі з будинку Маккена, як тоді могла Клавдія почути про вбивства та знати достатньо, щоб зателефонувати сусідові й попросити відвезти її на місце злочину?

Усе брехня! Чи ні? Може, вона розбавила правду брехнею, щоб заплутати мене так само, як Говарда Чемпа?

Я прямо спитав її про це під час наступної зустрічі.

— Як ви могли знати про вбивства?

Клавдія розгубилася.

— Я не знала, — відповіла вона.

— Про що ви? Ви мали це знати перед тим, як здійснили подорож туди з вашим сусідом.

— Не обов’язково, — буркнула вона. — Знову ви за своє.

Це було наче ляпас.

— Тоді як?

— Пам’ятаєте, я казала вам, що зателефонувала сусідові, щоб відвіз мене туди?

— Так.

— То ось, усе було не так. Насправді ця людина знала про вбивства й відвезла мене туди сама.

— Що?

— Так, саме так. Це він про них знав, а я поїхала разом із ним.

— Навіщо ви поїхали?

— Бо не знала, чого очікувати. А ця людина мала пістолет і погрожувала мені ним.

— Тож ви вигадали всю цю брехню про Ґері Льюїнґдона, який нібито приходив до вас удруге, після вбивств, і в подробицях описав усе Боббі?

— Так. Мені шкода.

Я не агресивна людина, але в ту мить мені дуже кортіло потрощити якісь меблі.

— І що нам тепер робити?

— Про що ви?

— Як мені далі писати про того, хто постійно бреше щодо важливих подій?

— Я ж казала, мені шкода. Я брешу ненавмисно.

— І гадаєте, що це все вирішує?

— Що ви хочете, щоб я зробила?

— Я хочу, щоб ви розповіли мені правду про те, що сталося. Як ви все це дізналися — про місце вбивства та про самі вбивства.

Клавдія здавалась засмученою.

— Я там була. Я справді була в тому домі.

— Коли? Під час убивств?

— Ні, після.

— З вашим сусідом?

— Так, це правда. Богом клянуся, у цій частині все правда.

— Гаразд, Клавдіє, пригадаймо день убивств. Мені важко повірити, що ви не пам’ятаєте, чи сусід, який підвозив вас, був чоловіком чи жінкою.

Я бачив, як вона ціпеніє.

— Ви мені не вірите, — з ображеним виглядом промовила жінка.

— Клавдіє, ви визнали, що збрехали мені про більшість тих подій.

— Ну, я ж казала, мені шкода.

— І я повірив. Але, чорт забирай, простого шкода тут недостатньо! Тепер ми маємо заново пригадувати події тієї ночі.

— Ось тепер мені прикро.

Я вимкнув диктофон.

— Тоді, може, краще припинити це. Може, нам просто розійтися.

— Я цього не хочу, Дене. Я не раз і не двічі казала вам, як багато ця книжка значить для мене.

— Що ще я можу зробити?

— Мене непокоїть, що ви мені не вірите, — сказала вона.

— Клавдіє, у мене проблема. Не хочу вас засмучувати, але я мушу бути дуже уважним у тому, що пишу.

— Будь ласка, не зупиняйтеся, Дене.

— Якщо ми продовжимо, я повинен знати, що сталося насправді.

— Я просто не пам’ятаю.

— Хочете попрацювати над цим?

Клавдія кивнула.

— Спробую.

Я увімкнув диктофон і нахилився вперед.

— Ви в машині, вас везуть до будинку.

— Якого будинку?

— Будинку Маккена.

— На Онґаро-драйв 4187?..

— Саме так.

— Гаразд. Яке питання?

— Я хочу, щоб ви розповіли мені, що бачите, що чуєте… Дайте мені опис того, що сталося.

— Пам’ятаю, йшов густий сніг. Бачу, як рухалися двірники, утворюючи два клиноподібні віконця, крізь які ми могли дивитися. Ми були на автостраді. Проминули поліційну автівку. Я була налякана…

— Продовжуйте.