Читати книгу - "Клавка"

пробратися до кімнати Єлизавети Петрівни. Це їм начебто вдалося. Хазяйка взялася розкладати на столі щедрий армійський пайок.

«Згадка про вчорашній незабутній вечір? — подумала Клавка. — Не лише в мене він виявився прибутковим».

Невдовзі нагодились і Сіробаби. Старим друзям хотілося попліткувати про сьогоднішній день Пленуму.

— Тільки цсс! За стіною великі «глухенькі» вуха! — попередила Єлизавета Петрівна.

Сіробаби захихотіли.

— Ти з ним бачилася після того? — спитала Неля подругу.

— Ні, — відповіла та тихо, обережно виймаючи чарочки для горілки з серванту, щоб сусід не почув. Проте вийняти їх беззвучно не вдалося, вони зрадливо дзенькнули.

Всі пирхнули сміхом, уявляючи, як Глухенький нервує за стіною.

— Ну, як там Максим Тадейович? — спитала Неля, виймаючи з банки солоний огірок. Понюхала його і з ніжністю промовила: — Квашений!

— Хто квашений — Максим Тадейович? — пожартувала Єлизавета.

— Тю на тебе! Я про огірок!

І вони засміялися, закриваючи руками роти.

— Насправді Максим Тадейович був сьогодні і вчора далеко не квашений, можна сказати, якраз наоборіт. Дуже навіть свіженький, правда ж, Клавочко?

Клавка кивнула і додала:

— … чим дуже злив опонентів. Козаченко у своєму виступі так і сказав: «Ми, звичайно, молодші, але і ми знаємо, що таке прийом іронії, і дуже добре відчули його у виступі Максима Тадейовича!»

— Та ти шо? Так і сказав?

Тут у розмову втрутився Павло Минович:

— А Гавриленко з Харкова, знаєш, що ляпнув? — і він скривив смішну гримасу: — «Як веде себе тут Рильський? Як жених на свадьбі. Він розгулює, посміхається. Не годиться це, не в’яжеться от така поведінка такого жениха не на своєму весіллі! Вам, Максиме Тадейовичу, треба над цим подумати!»

— Та ти шо! — знов округлила очі Неля Мусіївна.

— Він, бідний, думав, що він Максима Тадейовича цими словами принизив! А насправді зробив йому великий комплімент! — сказала Клавка.

Неля нарізала пиріг з капустою.

— Теж із квашеною, — прокоментувала вона. — А як поводив себе Яновський?

Єлизавета Петрівна замислилася:

— Ти знаєш, таке враження, наче він досі не розуміє — що ж діється? Він же все начебто передбачив: і написав твір на сучасну тему, зібравши величезний матеріал, отримав «добро» від усіх, від кого тільки можна, і чемно виправив усі 280 зауважень, які йому накинули… І все ніби йшло добре… Навіть по радіо текст прозвучав, а тут… Він був такий збентежений… Сказав, що дуже боляче переживає з приводу того, що сталося. І по ньому було видно, що це так. А в кінці завершив — у такій стилістично бездоганній формі, притаманній лише йому: «Я високо ставлю честь радянського письменника, якого ніхто мене не позбавляв, я запевняю партію і говорю вам, товариші, що жодного слова критики, яке я чув тут, я не зневажу, коли візьмуся переглядати й перевіряти мій роман».

— А що він казав з приводу своєї розмови з… — Неля показала на стінку, за якою жили Глухенькі.

— Спростував… — Прохорова скривилася. — Хоча Глухенький, — його прізвище вона проворушила губами, — щось там дзявкав з місця, але звучало це зовсім жалюгідно.

Вона зітхнула і продовжила пошепки:

— Ви навіть не уявляєте, що я пережила вчора. Я думала, що провалюся крізь землю, коли він ляпнув про РОЛІТ і про націоналістичні розмови, які ніби тут ведуться… Всі ж зрозуміли, що мова йде насамперед про мене…

— І про нас! — майже з гордістю сказав Сіробаба.

— Новий анекдот: Неля Мусіївна Гершко з Євбазу — українська націоналістка! — розсміялася його дружина.

— І член ВКП(б) з 1932 року, росіянка, пролетарка Єлизавета Петрівна Прохорова…

— Ну, я — донька ворогів народу, мені можна! — пожартувала Клавка.

Неля Мусіївна замислилася:

— Я не розумію, що з ним сталося? — вона знову показала пальцем на стіну, за якою жили Глухенькі. — Він мені завжди здавався порядним дядьком.

— Нелько, благаю, давай про нього не будемо! Бог йому суддя. Ми з Клавкою минулого тижня — ще до приїзду Баратинського — вирішили поклопотатися перед Спілкою, щоб Глухеньким відписали ту маленьку кімнатку… Доброта мене колись погубить! — З цими словами Прохорова розлила по чарочках «Столичну».

— Зате цей ваш новенький сусід — «красавец-мужчіна» — герой! — пожартувала Неля.

Клавка посміхнулася. Їй було приємно таке чути про Бориса Андрійовича.

— Ти чого либишся? — суворо сказала до неї Єлизавета Петрівна, мовляв: зась до нього, у тебе тепер зовсім інші життєві плани. — Ти краще давай, пий!

Клавка округлила очі і мало не поперхнулася.

— Ну що, вип’ємо? — підняла чарочку Неля.

— За що? — спитала Ліза.

— За що, за що… За любов!

Всі благополучно випили і потяглись по закуски.

— До речі, — неначе випадково згадала Прохорова. — Нелько, тобі прізвище Бакланов нічого не говорить?

— Бакланов? Сашко? Той, що в ЦК? Я його як облупленого знаю… Вірніше, знала. З ним же мій Пашка був в одному літературному гуртку селянських письменників, правда ж, Павле Миновичу?

— Правда, — з повним ротом відповів Сіробаба. — Бач, як вибився! А колись ми разом хлистали водочку!

«Цілком можливо, що ця традиція скоро відновиться!» — зауважила подумки Клавка.

— Дивний він був якийсь… — сказала Неля. — Він же починав як поет… А потім хтось його розкритикував, то він взяв і пішов з гуртка.

«Поет?» — Клавка задумалася.

— Мене теж критикували, а мені — як з гуся вода, — додав Сіробаба. — От і результат: я й досі в літературі.

— Краще б ти був у ЦК! — пожартувала Неля.

— Сто лєт ти мені тоді була б потрібна! — віджартувався чоловік. — Я б собі принцесу знайшов!

— Яку-таку принцесу?

— Комуністичну! Наприклад, женився б на Ванді!

Прохорова дала йому щигля в лоб:

— Ванду — «нє трожь!» — розсердилася Прохорова.

— Ой! Боляче! — заскиглив він. — Я ж не всерйоз!

— До речі, — перехопила розмову Неля. — Бакланов дуже непростий чоловік. І недурний. Доповідь Литвина на минулорічних загальних зборах письменників пам’ятаєш?

— Це яких? — замислилася Прохорова. — Я вже заплуталася — всі ці безкінечні наради, партзбори, засідання…

— Ну, там, де критикували «Нарис історії української літератури».

— Ти не так скажи, — перебив її Сіробаба. — Там, де пройшлися по мені.

Прохорова наморщила лоба.

— Це там, — плеснула по плечі подругу Нелька, — де наш мілашка Давид Наумович Гофштейн[71] сказав історичну фразу «Какая у нас замечательная демократия!».

Вибух сміху потряс квартиру Прохорової-Глухеньких. Ніхто на цей раз навіть не ховався.

Згадана фраза довго ходила по кулуарах РОЛІТу і Спілки як анекдот. А було все так: Давидові Наумовичу була дана вказівка покритикувати теорію «права на помилку». Він і «покритикував», словами: «Я вчера выслушал выступления наших руководящих товарищей. Говорили также все товарищи, которые ошибались, требующие права на ошибку. Я слышал выступление нашего председателя, нашего ответственного секретаря, и чувство радости охватило меня!