Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

її роботи мали бути однозначно на користь України. Формально так воно й було. Однак далеко не всі очікування справдилися, а більшість результатів так і не була втілена в життя. Цілком можливо, що ситуація склалася б по-іншому, якби не перший напад хвороби Леніна, який стався 25 травня 1922 р. Вождь не встиг виступити на офіційному зібранні з обіцяною підтримкою України.

Сталіну вдалося відстрочити затвердження результатів роботи комісії на вищому компартійному рівні: політбюро ЦК РКП(б) схвалило результати її роботи лише 10 серпня 1922 р., а вже наступного дня була створена нова комісія — тепер уже оргбюро ЦК РКП(б) на чолі з Й. Сталіним зі встановлення взаємовідносин між РСФРР та радянськими республіками, діяльність якої мала протилежний вектор спрямування.

Попри вагомі суперечності, позиція українського керівництва та Й. Сталіна мала одну спільну рису: обидві сторони намагалися зблизити зміст і форму взаємин між УСРР та більшовицьким центром. Суть плану генерального секретаря ЦК РКП(б) та наркома РСФРР у справах національностей Й. Сталіна, відомого під назвою «автономізація» незалежних республік, полягала передусім у приведенні формального статусу тогочасних «договірних республік» до існуючих реалій. У ньому зближення форми і змісту таких відносин передбачалося у сенсі зміни форми. Натомість українська сторона намагалася змінити зміст взаємовідносин і «підтягти» його до наявної «незалежницької» форми. У результаті знову вийшло «ні вашим, ні нашим». Не аналізуючи цю проблему детально, відзначимо, що після часткового одужання В. Леніна за його наполяганням у роботі над питання про взаємини з «незалежними» республіками постійно враховувалася необхідність формального збереження за республіками державного статусу і знову-таки формального надання їм однакових із Росією державних прав. Цим можна пояснити включення до Договору про створення СРСР права виходу кожної із союзних республік із його складу.

Попри поширену в історіографії та в сучасній історичній пам'яті дату 30 грудня 1922 р. як день утворення СРСР, у реаліях 1920-х рр. вона такою не була. На той час офіційною датою заснування СРСР (до речі, офіційним святом) називалося 6 липня 1923 р. Що ж відбулося 30 грудня 1922 р.?

Того дня, незважаючи на заклик Й. Сталіна негайно ухвалити зачитані декларацію та договір про створення СРСР «з властивою комуністам одностайністю», такого рішення затверджено не було. Депутати Й. Сталіна не підтримали. Натомість була затверджена постанова, запропонована представником УСРР М. Фрунзе, за якою декларація і союзний договір були ухвалені лише в основному та передавалися на обговорення до республік. Набути ж чинності названі документи повинні були лише на наступній сесії ЦВК СРСР. Вона мала відбутися після внесення поправок, запропонованих республіками та узгодження всіх спірних питань.

Депутати дослухалися до М. Фрунзе зовсім не тому, що той як оратор був переконливішим. Просто його пропозиція повторювала резолюцію пленуму ЦК РКП(б) про союзне будівництво від 18 грудня 1922 р. У виступі Фрунзе таке перенесення мотивувалося необхідністю того, щоб створення СРСР було «дійсно актом, що встановлює безпомилково основи нових міцних взаємовідносин, які дають можливість кожній державі, що входить у Союз, проявити в інтересах спільної справи максимум енергії і самодіяльності». Українська сторона незабаром взялася до серйозної переробки проекту договору.

Керівництво УСРР не влаштовувала проста заміна вивіски (тобто назви держави), але водночас це вважалася природним для Кремля. Можна сказати, що представники України намагалися діяти відповідно до проголошених гасел, а представники центру — згідно з усталеними й запровадженими ними нормами у відносинах з національними республіками. Тенденції до збереження формального державного статусу та реального збільшення прав національних республік знайшли відображення в рішеннях XII з'їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.). У резолюціях з'їзду було вказано на необхідність надання управлінських повноважень поступок національним республікам. Зокрема, у пункті 10 резолюції з'їзду з національного питання наголошувалося на необхідності надати республікам «достатньо широкі фінансові, і, зокрема, бюджетні права, що забезпечать можливість їх власної державно-адміністративної, господарської та культурної ініціативи».

Українське керівництво сприйняло настанови XII з'їзду РКП(б) як керівництво до дії. Після наполегливої роботи остаточна позиція української сторони була зафіксована на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР 23 травня 1923 р. На ньому всі попередні резолюції і пропозиції були об'єднані в один документ — проект Конституції СРСР, що за формою був тотожним проекту договору про утворення СРСР. Про серйозність підходу свідчили наміри українських урядовців домагатися того, щоб Наркомати закордонних справ та зовнішньої торгівлі перейшли з категорії злитих до директивних, тобто були створені у кожній із республік, але при цьому узгоджували свою діяльність із відповідним загальносоюзним наркоматом. Українське керівництво наполягало також на тому, щоб Наркомати праці, продовольства і робітничо-селянської інспекції були необ'єднаними, тобто щоб загальносоюзних таких наркоматів не існувало. Серед вимог було також надання ініціативи в залізничному будівництві та право на формування тарифів на залізничні перевезення тощо. Наведені дані свідчать, що економічна та управлінська складові майбутнього союзу з Харкова бачилися інакше, ніж з Москви.

Справа юридичного оформлення реально існуючої централізованої держави з початку 1923 р. набула широкого розголосу. Багато не лише керівних республіканських діячів, але й низових активістів сприйняли ілюзію за чисту монету і вважали, що майбутній СРСР може стати справді рівноправним і добровільним союзом народів. Їхні ілюзії, здавалося б, знайшли відгук у рішеннях XII з'їзду РКП(б) з національного питання. Рівність і сприяння національним республікам залишалися також офіційними гаслами радянської агітації та пропаганди, хоча на практиці їх реалізація була неможливою. Компартійне керівництво намагалося пояснити все це браком часу для вироблення необхідних законодавчих актів. Мовляв, трохи зачекайте, далі все буде гаразд. Оскільки гасла залишалися, то в УСРР щоразу з'являлися нові державні діячі, які вимагали дій, відповідних до гасел.

Рішення XII з'їзду РКП(б), а разом з ними і пропагандистські заходи із зображення майбутнього СРСР як гарантії державності й суверенності України, сприяли активній співпраці з радянською владою широких верств української інтелігенції. Саме друга половина 1923 р. стала переломною у настроях українського вчительства, яке в основній своїй масі лише після початку політики коренізації перейшла на бік радянської влади. Таким чином, у Кремлі усвідомлювали, що змінювати пропагандистські гасла в національних республіках було недоцільно.

Надавати реальні повноваження республікам у господарській сфері сталінське керівництво не збиралося. Можна навіть сказати, що така пропозиція всерйоз навіть не розглядалася. Адже невідповідність форми (агітаційних гасел, пропаганди, іноді — зовнішніх атрибутів) та змісту (реальних дій) була правилом комуністичної політики. Змістовно з проголошенням Радянського Союзу відносини України з Кремлем принципово не змінилися. Однак спроби українського компартійного керівництва, вхопившись за формальності, не стільки зберегти (зберігати було нічого), скільки підвищити фактичний статус і економічний суверенітет УСРР на той