Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Після створення СРСР і до початку нового комуністичного штурму 1928 р. керівництво УСРР намагалося відстоювати економічні пріоритети УСРР та власні управлінські повноваження. Іноді це навіть вдавалося. У Кремлі під час планування індустріалізації основні капіталовкладення під різними приводами збиралися спрямувати за межі України. Українське керівництво не задовольняв той факт, що «з 45 заводів, які збираються побудувати, лише три заводи будуть розміщені в Україні». Натомість українські урядовці економічно обґрунтовували першочерговий промисловий розвиток УСРР з тим, щоб до 1929/1930 р. частка української промисловості у загальносоюзній становила 38 %.

Обґрунтовуючи 1925 р. необхідність пріоритетного розвитку України, тогочасний голова Держплану УСРР Г. Гринько писав: «Через специфічні умови свого географічного положення (близькість європейських та близькосхідних ринків та наявність незамерзаючих портів), а також внаслідок специфічних рис своєї економіки (виробництво експортних товарів, видобуток найважливіших корисних копалин і концентроване розташування найголовніших галузей промисловості) вкладення капіталів в українське народне господарство має призвести до найбільш стрімкого народногосподарського ефекту для всього СРСР». Логічним (але не зовсім «комуністичним») був і висновок: «Не може бути зрівняльного підходу». Подібна точка зору була поширеною серед керівництва України, і воно відстоювало її перед Кремлем.

У другій половині 1920-х рр. ЦК РКП(б) нерідко прислуховувався до Харкова. Однією з таких перемог стало рішення про будівництво Дніпрогесу. У березні 1927 р Л. Каганович так характеризував це досягнення: «Ми їздили спеціально до Москви, ми ставили там завзято це питання. Я мушу зауважити особливу ролю у відношенні Дніпрельстану тов. Чубаря, що він вивчав, поглиблював, розробляв це питання, й ми досягли того, що Дніпрельстан будується».

На ухвалення таких рішень впливала і внутрішньопартійна ситуація. У період боротьби з «опозиціями», які були в РКП(б) (з 1925 — Всесоюзна комуністична партія (більшовиків), або ВКП(б)), московське компартійне керівництво уважно прислухалося до думок представників української компартійної еліти. І досить часто декларувало згоду.

Формально у Кремля не викликало заперечення ухвалене ЦК КП(б)У в червні 1926 р. рішення про те, що «партія буде вести дальшу роботу в справі зміцнення СРСР на базі існуючої Конституції при забезпеченні самодіяльності та розгортання державного будівництва УСРР». Однак надавати реальну самостійність українському субцентру влади хоча б у чітко визначених межах Кремль не бажав. Українські економісти не мали змоги планувати діяльність урядових структур та розвиток народного господарства на наступний рік.

Такий стан речей викликав гостре незадоволення в Харкові. Це відобразилося у роботі та рішеннях об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся наприкінці лютого — на початку березня 1927 р. Питання бюджетних взаємовідносин та економічного розвитку народного господарства було на ньому основним. Невдоволення діями Кремля знайшло відображення в резолюції, де, з огляду на висловлені зауваги, було наголошено: «Визнаючи незадовільним існуючий закон про бюджетні права республік, вважати за необхідне подальше уточнення цього закону в напрямку забезпечення виконання директив XII з'їзду про бюджети національних республік». Тобто українські компартійні та радянські діячі вкотре вимагали перейти від декларації рівноправності до її реального наповнення. Однак період поступок Кремля вже минув. На часі знову постало завдання комуністичного будівництва, а це означало неминуче посилення централізаційних процесів.

В умовах розпочатого 1928 р. нового комуністичного штурму сподіватися на можливість посилити право республіканського керівництва на господарську ініціативу було марною справою. Основа індустріалізації — важка промисловість — фактично вся була виведена з-під контролю українського уряду. Формально кінцевим акордом стало ухвалене «відповідно до постанов ЦК ВКП(б), президії ЦВК СРСР та РНК СРСР» рішення політбюро ЦК КП(б)У від 19 січня 1932 р. «Про перетворення ВРНГ УСРР на Наркомат легкої промисловості УСРР». Відтепер навіть формально головний колись центр економічного життя в Україні було ліквідовано. Говорити про «відносини» між Кремлем та республіканським субцентром влади більше не доводилося, оскільки останній втратив функції суб'єкта таких відносин. Однак, незважаючи на поразку спроб українського керівництва відгравати важливу роль у господарському управлінні Україною, говорити про їхню цілковиту неефективність не варто. Приміром, капіталовкладення в українську промисловість у цей час відчутно збільшилися. Так, якщо до 1928 р. вони становили 18,6 %, то в роки першої п'ятирічки — 20,6 %. Щоправда, потім розпочався зворотний процес — у роки другої п'ятирічки частка капіталовкладень в Україну становила 18,5 %, за три з половиною роки третьої — 14,9 %. Україна остаточно стала об'єктом. Втім, у пропаганді про «незалежність» УСРР говорилося і пізніше, наприклад 1937 р. Але то вже не мало жодного стосунку до реалій.

Горизонтальні зв'язки як небезпека для комунізму та «корінна зміна політики від українізації до радянізації» (1920—1922 рр.)

У першому підрозділі зверталася увага на ленінську концепцію кооперації 1923 р. Відзначалося, що, незважаючи на її формальну підтримку компартійним керівництвом, шансів бути втіленою у неї не було. Уявлення більшості партійців про комунізм/соціалізм не могли прийняти пропонованого тією концепцією примирення з існуванням приватної власності. Окрім названої причини, була також інша: добровільна кооперація неминуче спричинила б поширення місцевих ініціатив та розвиток горизонтальних зв'язків в українському суспільстві, контролювати які влада не мала б змоги. Згідно з комуністичними настановами всі горизонтальні структури громадянської самоорганізації, які забезпечують незалежне від влади волевиявлення населення, мусили трансформуватися в залежні від неї вертикальні структури.

Потреба негайної ліквідації будь-яких виявів громадянської самоорганізації в Україні була усвідомлена більшовиками ще в роки першого комуністичного штурму. Така самоорганізація на місцях, яка мала переважно національний характер, стала однією з причин нездоланого спротиву українського суспільства, який не стихав навіть після збройної перемоги над українськими державними утвореннями. Саме це було причиною стійкості українського національного руху, характеризуючи який В. Затонський на початку 1921 р. визнавав: «Багато разів бита Петлюрівщина виявляється живучішою, аніж Денікін, Колчак та Врангель разом узяті». Зауважимо, що з 1919 р. поняття «петлюрівщина» у більшовицькому словнику означало саме український національний рух, представники якого, зрозуміло, мали геть інші завдання, аніж компартійно-радянські керманичі.

Навчений гірким досвідом втрати України голова РНК УСРР X. Раковський у листопаді 1919 р. визнавав, що рух за незалежність України «спирається на українську інтелігенцію, особливо на вчительську спілку (Всеукраїнська учительська спілка, або ВУУС. — Авт.), що має понад 20 000 членів, та на Український союз кооперативів, який є міцною економічною організацією, що охопила своєю мережею всю Україну, особливо правобережну». Ці люди формували процес непідконтрольної більшовицьким керманичам самоорганізації суспільства в Україні. Отже, були ворогом Кремля.

Публічно декларована зміна національної політики взагалі і насамперед мовної її частини 1920 р. знизили напругу у відносинах влади з представниками